Не имей сто рублей, а имей благообразную физиономию. У актёра Сэма Нилла как раз такая. Сколько ни играл он в кино бесов помельче (всяческих агентов безопасности) и покрупнее (сына Сатаны в третьем «Омене»), Ниллу всё как с гуся вода. Что ни говори, но помнят его прежде всего по «Парку Юрского периода», где Нилл, покорившись природе, изобразил добряка из добряков. В таком никто не заподозрит делинквента. А напрасно – за этим широким приятным лицом, как на дне омута, расслабившегося зрителя поджидают кошмары нечистого сознания. Анджей Жулавски, Джон Карпентер, Пол Андерсон – эти три режиссёра открыли нам другого Сэма Нилла, сорвав с притаившегося безумца маску обаяния.
1
Отец-двойник вызревал в коконе, как стручок земляного ореха. Настоящий отец умер уже давно, и рассудком сын понимал, что под сухой твёрдой оболочкой формируется нечто, что только видом своим будет походить на ушедшего родителя. И всё же… Великолепный оборот речи и письма – «и всё же». Он перечёркивает, если не стирает, крайне рассудочные выкладки. В случае с отцом-двойником фигура речи «и всё же» имеет длинную философскую историю: от теории мимесиса через ницшеанское возвращения того же самого до размышлений о симулякрах (Лукреций, Делёз, Клоссовски, Бодрийяр).
В нас живо желание узнавать. Мимесис на самом банальном уровне – это проявление воли узнать уже виденное. Чудовищная сила фотографически точного отображения силами живописи и скульптуры. Отображения того же самого потугами генетики и молекулярной биологии, может быть. Тема двойника – вечная, как сам этот мир – даже после произнесения вслух, даже без приведения ярких и эффектных примеров, крайне утомительна. Можно мысленно пробежаться по всем этим двойникам-близнецам-симулякрам – и смертельно устать.
Но в гараже, питаясь соками земли, как единственное зерно арахиса в стручке, растёт отец-двойник. Тема, скорее, Клиффорда Саймака («Когда в доме одиноко») и Рэя Брэдбери («Превращение»), чем Пьера Клоссовски и Жана Бодрийяра. Тема Филипа Киндреда Дика, в конце концов, – тема величайшего рассказчика и вдохновенного пессимиста, который, зарабатывая на жизнь, в 1950-х написал десятки рассказов, в каждом из которых инсценировал фантастический случай. Как в рассказе «Отец-двойник», например. Или всё же не инсценировал?
Кадр из фильма Анджея Жулавски «Одержимая»
2
У новозеландского актёра Сэма Нилла – открытое лицо. Нелепо подозревать его, его актёрский типаж – здоровый, чистый, искренний – в безумии. Но внешность обманчива: именно Сэм Нилл у совершенно разных режиссёров с категорически различным кинематографическим стилем сыграл трёх записных безумцев, которые отличаются не «холодным», как некоторые персонажи этих штудий, а «жарким» типом безумия.
Жар безумия – это одержимость, бред, истерия, ажитация. Рождение монстров из самогó мозга, даже не разрубая головы, как во время рождения Афины Паллады. Холод безумия – это удержание фантазмов на самой границе реальности, бесконечное спокойствие, оргазм интерпретации. Безумца бросает то в жар, то в холод, словно безумие – вирусная инфлюэнца. Актёр Сэм Нилл – огненное озеро под тонкой корочкой льда.
Кадр из фильма Джона Карпентера «В пасти безумия»
3
Словосочетание «спокойный фильм Анджея Жулавски» – венец оксюморона. Если, начиная сниматься в фильме, увы, уже почившего польского мастера, вы не характеризовали бы себя как «истерик» или «истеричка», то нужно было попытаться дожить в здравом уме до конца съёмок – как Изабель Аджани и Сэм Нилл. Жулавски – это гений кружения, нагнетания телесной дрожи, рождения нервного срыва на ровном месте. Кино Жулавского как приём: все кричат, мельтешат, плачут и занимаются членовредительством.
Драма психов или психодрама – не различить. «Одержимая» (Possession, 1981) с первого вздоха слишком пахнет сигарами венского доктора, разыгрывая себя в эдипальном пространстве. Мама, папа, сын, любовник мамы – это было бы слишком просто; любовник мамы – склизкий монстр, который становится двойником отца – это несколько сложней.
Ни одной реплики не произнесено без нажима, без дрожи в голосе. Далее – театральное заламывание рук, разбитая посуда, сломанная мебель. Кровь, слёзы и истерика. Электронож, пистолет, нож без электропривода. Если так заводить себя «по-жулавски», безумие неизбежно. Но, как оказалось, в том же городе, разделённом Стеной, рождаются и живут спокойные и весёлые двойники, словно бы им удалось выблевать чёрную жёлчь истерии и неуверенности в себе. Впрочем, отец-двойник и учительница-двойник, вероятно, родились в кожистых оболочках, сочащихся слизью, поэтому вся мерзость исчезает сразу после их рождения. И дальше можно жить чистым, добрым, зеленоглазым.
Кадр из фильма Анджея Жулавски «Одержимая»
4
Выдающийся режиссёр и композитор Джон Карпентер задействовал Сэма Нилла в главной роли в фильме «В пасти безумия» (In the Mouth of Madness, 1994). Сыгранный им Джон Трэнт – специалист по делам, связанным со страховым мошенничеством: ироничный, чистый, бритый. Разрисованный чёрным маркером: с ног до головы – кресты, кресты, кресты. Трезвый и сразу же опьянённый проникновением в другое пространство – литературное. Персонаж новеллы, болезненно осознающий себя существующим внутри текста.
Все страшные и прекрасные фильмы Карпентера согреваются его юмором; так, «В пасти безумия» предлагает рассматривать сумасшествие как демократический процесс: безумие становится нормой, если за него проголосует (читай: если его примет) большинство. Несомненно, плоть от плоти Американы Карпентер, создавая историю о безумии, силе слова и неразличении вымысла и реальности, опирался на Говарда Филлипса Лавкрафта и Стивена Кинга, но вышло у него нечто иное – в стиле Ролана Барта и даже Мориса Бланшо.
«Присутствие в чьих-то снах может стать причиной действительно ужасных вещей: быть заложником чьего-то сна – это, вероятно, кошмар в чистом виде», говорил Жиль Делёз в интервью Клер Парне. А быть заложником чужого текста? Буквой в нём или даже знаком препинания? Чистый кошмар, который экранизирован Карпентером, который не был бы Карпентером, если бы не довёл ужас до крайней отметки. Объясняющая сцена: писатель Саттер Кейн разрывает себя в клочья, исчезая из текста, но этим самым действием делая текст крепким, неисчезаемым, вечным.
Это случай Мориса Бланшо, который пишет в послесловии «Задним числом»: «Но если письменное сочинение порождает и обнаруживает писателя, то, единожды свершённое, оно свидетельствует уже всего лишь о растворении этого последнего, о его исчезновении, его отступничестве и, выражаясь куда грубее, смерти, никогда, впрочем, не засвидетельствованной: смерти, которая не оставляет свидетельству места» (пер. В. Лапицкого; сложно не уловить в тоне Бланшо бартезианские обертоны). Случай Джона Карпентера и фильма «В пасти безумия»: мир ужаса, создатель которого исчез из своего создания, оставив текст/фильм на растерзание прорвавшемуся в него безумию.
Кадр из фильма Джона Карпентера «В пасти безумия»
5
«Там, куда мы направляемся, чтобы видеть, глаза не нужны», говорит в фильме Пола Андерсона «Горизонт событий» (Event Horizon, 1997) пронзивший пространство и время и достигший своего доктор Вейр. Хаотический ад доктора скучен, как уроки латыни: с морями крови, телесных повреждений, немудрёных пыток и чистого зла. Это ад, рождённый скудным бредом начитавшегося Данте и насмотревшегося средневековых фресок. Присной памяти живописец Иероним Босх был много изобретательней, что и понятно: он не смотрел фильмы франшизы «Восставший из ада».
Именно такому аду нужен безумец с открытым лицом, его сыграет Сэм Нилл. На спасательном корабле «Льюис и Кларк» все такие: харизматичные, активные, лопоухие, жующие ароматизированную резину, исполненные бравады перед пустотой Космоса; доктор Вейр к тому же – дружелюбный, чистый, бритый. Забавно, что принадлежащим этому типажу актёрам посчастливится сняться в безумной истории: Харрисону Форду в «Неукротимом», Дэннису Куэйду – в «Пандоруме», Кевину Костнеру – в «Кто вы, мистер Брукс?», Биллу Пуллману – в «Шоссе в никуда». Стэнли Кубрик сетовал, что «Сияние» не сработало так, как нужно, потому, что с самого начала фильма видно, что Джек Николсон – ебанутый на всю голову. Нужно было брать Сэма Нилла – и всё получилось бы.
Как и в «Одержимой», безумный бред «Горизонта событий» – фрейдистский, семейный. Стоило ли лететь на орбиту Нептуна, чтобы разыграть пьесу с дальним кузеном Пинхэда, следуя фабуле «Соляриса» Тарковского? Впрочем, могло ли быть иначе? В гигиенической пустоте, среди одиночества, моргания многочисленных приборов и крупных звёзд в иллюминаторах нечем больше заняться, как перемывать косточки своим воспоминаниям. Ад – это мы сами, не другие. Тьма внутри нас – не снаружи.
Кадр из фильма Пола Андерсона «Горизонт событий»
6
Сходить с ума можно где угодно – в открытом космосе, в литературном тексте, в старых и молодых городах Земли. Можно отдаваться безумию в одиночку или находясь среди других людей – не столь важно, здоровых или безумцев. Достаточно увидеть нечто, что не воспримет закоснелый разум: реальность, разрываемую в клочья, женщину, которая похожа на любимую только обликом, пустынные улицы маленьких городков, усеянные мёртвыми телами. Мозг надломится, не следует и сомневаться. Пусть даже ты чистый, бритый и с дружелюбным улыбающимся лицом.
Алексей Тютькин
Не май сто гривень, а май благообразну фізіономію. У актора Сема Нілла якраз така. Скільки не грав він у кіно дрібних бісів (усіляких агентів безпеки) та бісів крупніше (сина Сатани в третьому «Омені»), Ніллу все як з гуски вода. Що не кажи, але пам’ятають його насамперед за «Парком Юрського періоду», де Нілл, підкорившись природі, зобразив добряка з добряків. У такому ніхто не запідозрить делінквента. А даремно – за цим широким приємним обличчям, як на дні виру, глядача, що розслабився, чекають кошмари нечистої свідомості. Анджей Жулавски, Джон Карпентер, Пол Андерсон – ці три режисери відкрили нам іншого Сема Нілла, зірвавши з зачаївшогося божевільного маску чарівності.
1
Батько-двійник визрівав у коконі, як стручок земляного горіха. Справжній батько помер уже давно, і син розумів, що під сухою твердою оболонкою формується щось таке, що тільки виглядом своїм буде схожим на батька, якого немає. І все ж таки… Чудовий зворот мови і письма – «і все ж таки». Він перекреслює, якщо не стирає, вкрай розсудливі викладки. У випадку з батьком-двійником фігура мови «і все ж таки» має довгу філософську історію: від теорії мімесису через ніцшеанське повернення того ж самого до роздумів про симулякри (Лукрецій, Дельоз, Клоссовскі, Бодрійяр).
В нас живе бажання впізнавати. Мімесис на самому банальному рівні – це вияв волі впізнати вже бачене. Жахлива сила фотографічно точного відображення силами живопису та скульптури. Можливо, відображення того ж самого потугами генетики та молекулярної біології. Тема двійника – вічна, як і сам цей світ – навіть після промовляння вголос, навіть без наведення яскравих та ефектних прикладів, вкрай стомлююча. Можна подумки пробігтися всіма цими двійниками-близнюками-симулякрами – і смертельно втомитися.
Але в гаражі, живлячись соками землі, як єдине зерно арахісу в стручку, зростає батько-двійник. Тема, скоріше, Кліффорда Сімака («Смерть в домі») та Рея Бредбері («Перетворення»), ніж П’єра Клоссовські та Жака Бодрійяра. Зрештою, тема Філіпа Кіндреда Діка – тема найвеличнішого оповідача і натхненного песиміста, який, заробляючи на життя, у 1950-х написав десятки оповідань, у кожному інсценувавши фантастичний випадок. Як у оповіданні «Батько-двійник», наприклад. Чи все ж таки не інсценував?
Кадр із фільму Анджея Жулавського «Одержима»
2
У новозеландського актора Сема Нілла – відкрите обличчя. Безглуздо підозрювати його, його акторський типаж – здоровий, чистий, щирий – в божевіллі. Але зовнішність оманлива: саме Сем Нілл у абсолютно різних режисерів з категорично різним кінематографічним стилем зіграв трьох зразкових божевільних, які відрізняються не холодним, як деякі персонажі цих штудій, а гарячим типом божевілля.
Жар божевілля – це одержимість, марення, істерія, ажитація. Народження монстрів із самого мозку, навіть не розрубуючи голови, як під час народження Атени Паллади. Холод божевілля – це утримання фантазмів на межі реальності, нескінченний спокій, оргазм інтерпретації. Безумця кидає то в жар, то в холод, неначе божевілля – вірусна інфлюенца. Актор Сем Нілл – вогняне озеро під тонкою скоринкою льоду.
Кадр із фільму Джона Карпентера «У пащі божевілля»
3
Словосполучення «спокійний фільм Анджея Жулавського» – вінець оксюморона. Якщо, починаючи зніматися у фільмі, на жаль, вже покійного польського майстра, ви не характеризували себе як «істерик» або «істеричка», то потрібно було спробувати дожити в здоровому глузді до кінця зйомок – як Ізабель Аджані та Сем Нілл. Жулавський – це геній кружляння, нагнітання тілесного тремтіння, народження нервового зриву на рівному місці. Кіно Жулавського як прийом: всі кричать, сновигають, плачуть і займаються каліченням.
Драма психів чи психодрама – не розрізнити. Від «Одержимої» (Possession, 1981) з першого вдиху надто тхне сигарами віденського лікаря; фільм розігрує себе в едіпальному просторі. Мама, тато, син, коханець мами – це було б дуже просто; коханець мами – слизький монстр, який стає двійником батька – це дещо складніше.
Жодної репліки не вимовлено без натиску, без тремтіння у голосі. Далі – театральне заламування рук, розбитий посуд, зламані меблі. Кров, сльози та істерика. Електроніж, пістолет, ніж без електроприводу. Якщо так заводити себе «по-жулавськи», божевілля неминуче. Але, як виявилося, у тому ж самому місті, розділеному Стіною, народжуються і живуть спокійні та веселі двійники, наче їм вдалося виблювати чорну жовч істерії та невпевненості в собі. Втім, батько-двійник і вчителька-двійник, ймовірно, народилися в шкірястих оболонках, що сочилися слизом, тому вся гидота зникає одразу ж після їх народження. І далі можна жити чистим, добрим, зеленооким.
Кадр із фільму Анджея Жулавського «Одержима»
4
Видатний режисер і композитор Джон Карпентер задіяв Сема Нілла у головній ролі в фільмі «У пащі божевілля» (In the Mouth of Madness, 1994). Зіграний ним Джон Трент – фахівець у справах, пов’язаних із страховим шахрайством: іронічний, чистий, поголений. Розмальований чорним маркером: з ніг до голови – хрести, хрести, хрести. Тверезий і відразу ж сп’янілий проникненням в інший простір – літературний. Персонаж новели, що болісно усвідомлює себе існуючим усередині тексту.
Всі страшні та прекрасні фільми Карпентера зігріваються його гумором; так, «У пащі божевілля» пропонує розглядати божевілля як демократичний процес: божевілля стає нормою, якщо за нього проголосує (читай: якщо його прийме) більшість. Безсумнівно, Карпентер, плоть від плоті Американи, створюючи історію про божевілля, силу слова та нерозрізнення вигадки та реальності, спирався на Говарда Філіпса Лавкрафта та Стівена Кінга, але вийшло у нього щось інше – у стилі Ролана Барта та навіть Моріса Бланшо.
«Присутність у чиїхось снах може стати причиною насправді жахливих речей: бути заручником чийогось сну – це, ймовірно, кошмар у чистому вигляді», говорив Жиль Дельоз в інтерв’ю Клер Парне. А бути заручником чужого тексту? Буквою в ньому або навіть розділовим знаком? Чистий жах, екранізований Карпентером, який не був би Карпентером, якби не довів жах до останньої межі. Пояснювальна сцена: письменник Саттер Кейн розриває себе на шматки, зникаючи з тексту, але цією дією роблячи текст міцним, незникаючим, вічним.
Це випадок Моріса Бланшо, який пише в післямові «Заднім числом»: «Отже якщо письмовий твір породжує і проявляє письменника, то, одного разу написаний, він свідчить лише про розчинення цього останнього, про його зникнення, його відступництво і, висловлюючись куди грубіше, смерть, ніколи, втім, не засвідчену: смерть, яка не залишає свідченню місця» (переклад українською на основі російського перекладу В. Лапицького; складно не вловити в тоні Бланшо бартезіанські обертони). Випадок Джона Карпентера і фільму «У пащі божевілля»: світ жаху, творець якого зник зі свого творення, залишивши текст/фільм на розтерзання божевілля, що прорвалося в нього.
Кадр із фільму Джона Карпентера «У пащі божевілля»
5
«Там, куди ми прямуємо, щоб бачити, очі не потрібні», говорить у фільмі Пола Андерсона «Горизонт подій» (Event Horizon, 1997) доктор Вейр, який пронизав простір і час і досяг свого. Хаотичне пекло лікаря нудне, як уроки латини: з морями крові, тілесних ушкоджень, невибагливих тортур і чистого зла. Це пекло, народжене убогим маренням того, хто начитався Данте і надивився середньовічних фресок. Вічної пам’яті художник Ієронім Босх був набагато винахідливішим, що й зрозуміло: він не дивився фільмів франшизи «Повсталий з пекла».
Саме такому пеклу потрібен безумець із відкритим обличчям, його зіграє Сем Нілл. На рятувальному кораблі «Льюїс і Кларк» усі такі: харизматичні, активні, капловухі, вони жують ароматизовану гуму і сповнені бравади перед порожнечею Космосу; доктор Вейр до того ж – доброзичливий, чистий, поголений. Забавно, що акторам, які належать цьому типажеві, пощастило взяти участь в безумній історії: Гаррісону Форду в «Несамовитому», Деннісу Квейду – в «Пандорумі», Кевіну Костнеру – в «Хто ви, містер Брукс?», Біллу Пуллману – в «Шосе в нікуди». Стенлі Кубрик нарікав, що «Сяйво» не спрацювало так, як треба, тому що з самого початку фільму видно, що Джек Ніколсон – їбанутий на всю голову. Потрібно було брати Сема Нілла – і все вийшло б.
Як і в «Одержимій», божевільне марення «Горизонту подій» – фрейдистське, сімейне. Чи варто летіти на орбіту Нептуна, щоб розіграти п’єсу з дальнім кузеном Пінхеда, слідуючи фабулі «Соляріса» Тарковського? Втім, чи могло бути інакше? В гігієнічній порожнечі, серед самотності, підморгування численних приладів і великих зірок в ілюмінаторах немає чим більше зайнятися, як перемивати кісточки своїм спогадам. Пекло – це ми самі, не інші. Темрява всередині нас – не зовні.
Кадр із фільму Пола Андерсона «Горизонт подій»
6
Збожеволіти можна де завгодно – у відкритому космосі, у літературному тексті, у старих та молодих містах Землі. Можна поринати в божевілля одному чи перебуваючи серед інших людей – не так важливо, здорових чи божевільних. Достатньо побачити щось, що не сприйме закоснілий розум: реальність, що розривається на шматки, жінку, яка схожа на кохану лише виглядом, пустельні вулиці маленьких містечок, усіяні мертвими тілами. Мозок надломиться, не слід сумніватися. Нехай навіть ти чистий, поголений і з дружнім усміхненим обличчям.
Олексій Тютькін