Джейкоб Джентри. Все знаки – знак / Джейкоб Джентрі. Усі знаки – знак

 

Русский | Українська

 

 

Мания – не приговор. Но и не повод для гордости. Мания необязательно ведёт к всамделишному сумасшествию, однако она недвусмысленно на него указывает. Если распределить разнообразные мании по степени их интенсивности, то одной из самых опасных будет мания поиска Истины (именно так, с большой буквы, иначе это уже не мания, а невинное увлечение). Ищущие Истины поистине неизлечимы, их маниакальная жажда не предполагает насыщения: крестовый поход за правдой – дело всей жизни. Главный герой мистического детектива «Вторжение в эфир» узнаёт знаки Истины повсюду и как раз поэтому обречён на вечные игры в жмурки. И только зрителю этого фильма, может быть, выпадет шанс стряхнуть с себя правдоискательский морок и вовремя прервать эту безумную охоту на Снарка.

 

У Джеймса загадочным образом пропала жена. Переписывая кассеты, он натыкается на тревожащий его случай – вторжение в эфир телевидения Чикаго. В коротком пиратском видео, прервавшем работу телеканала, он видит то ли андроида, то ли женщину в странной маске. (Можно продолжить пересыпáть текст прилагательными «странный», «загадочный», «тревожащий».) Оказывается, что третье вторжение в эфир и исчезновение жены Джеймса произошло в один и тот же день. Два далеко разнесённых пространства сцепляются намертво, как в «преобразовании пекаря». Нужно докопаться до истины, во всём разобраться. Так рождается паранойя – безумие застрявшей мысли.

Джейкоб Джентри, постановщик не очень бюджетных хорроров, в 2021-м году снял «Вторжение в эфир» (Broadcast Signal Intrusion). Фильм так бы и сгинул в огромном каталоге отнюдь не выдающихся, но крепких в смысле ремесла работ, если бы не стал превосходной иллюстрацией одной идеи – поисков истины, приводящих к сумасшествию. «Вторжение в эфир», неровно снятое и созданное без особенного режиссёрского почерка, мгновенно воскрешает в памяти лучшие произведения о безумных искателях истины – от Томаса Пинчона до Жака Риветта.

Блаженные ищущие истину, ибо их есть Царствие надорванного мозга. Чтобы не дать читателю завязнуть в библейских аллюзиях, обратимся к постструктурализму. Если принять существование Истины (именно так – с заглавной буквы, знаменующей Абсолютность Смысла и характеризующей Последнюю Инстанцию), то сразу же возникает беспокойство. Это чувство такого рода, что не успокоить, не утишить никакими средствами. Оно возникает оттого, что Истина есть Означаемое, вокруг которого роятся мириады означающих; подобрать одно-единственное означающее к Означаемому нет никакой возможности, а насилие в этом случае не работает, так как нарочито выстроенная связь не устраняет беспокойства. Можно было бы отыскать другие означаемые, отыскать связи с уже народившимися многочисленными означающими, но кто готов к тому, что истин – множество? Кто готов отказаться от Абсолютного Означаемого – Истины?

 

 

Джентри в своём фильме обращается и к процедуре означивания (нечто означает это), и к процессу интерпретации (нечто a на самом деле означает нечто b), успешно показывая, что эти два процесса имеют общую границу и зону, в которой их невозможно различить. «Вторжение в эфир» – это почти пинчоновская вещь «Выкрикивается лот 49», в которой на Эдипу Маас нападает жесточайший приступ интерпретозиса (словечко из «Тысячи плато» Жиля Делёза и Феликса Гваттари), перемежающийся катастрофической пролиферацией означающих (ночная сцена, в которой знак засурдиненного почтового рожка появляется повсюду, прекрасна и ужасающа одновременно), отдаляющих героиню от Означаемого – истины W.A.S.T.E и Тристеро.

Даже если принять концепцию Истины как единого Означаемого, следует отдавать себе отчёт, что за века существования культур, за время бессонницы, сна и бреда человечества создано столько толкований, притч, историй, пародий, символов, аллегорий, метафор, нарочных искажений, вторжений в эфир, игровых практик (читай: означивания и интерпретации – процесса создания означающих), что Истина, если таковая и была, скрыта плотным дискурсивным ковром, палимпсестом палимпсеста, с написанным поверх палимпсестом. Взыскующим Истины и не готовым к принятию релятивизма остаётся лишь надеяться, что в прореху дискурсивной ткани можно будет увидеть хотя бы отблеск Абсолюта. И всё понять. Всё-всё-всё.

Но Джентри удаётся сдержать наплыв означающих, превращая фильм в цепь встреч с такими же искателями, как и Джеймс, только степень их желания найти истину разнится; эти встречи неудержимо излучают знаки. Делёз в «Логике смысла» прекрасно описал такую цепь (пятая глава-«серия» «Смысл» и особенно шестая – «Сериация»), а в «Тысяче плато» вместе с Гваттари без обиняков и экивоков было определено (в главе-«плато» 5 «О нескольких режимах знаков»): «Означающий режим знака (означающий знак) имеет общую простую формулу: знак отсылает к знаку – и только к знаку – до бесконечности». Означаемое присутствует лишь в виде «аморфного континуума», Означаемое – на деле всего лишь Означающее (с заглавной, хотя выстраивание иерархии означающих – практика насильственная).

 

 

Жак Риветт и Сюзанн Шиффман в герменевтической саге «Out 1, не прикасайся ко мне» (Out 1, noli me tangere, 1971), как и позже некоторые другие режиссёры (Руис, Финчер, Джармуш), напутствуют персонажей на поиски (Колен ищет общество «Тринадцати», Фредерика – деворантов), прочерчивая их траектории в соответствии со знаками. У «Вторжения в эфир» – точно такой же путь: от означающего к означающему, в надежде понять и обрести Истину. Но «любые знаки становятся знаком» (отрезвляющие слова из «Тысячи плато») – и только знаком.

Понимающие и принимающие относительность истины, но не являющиеся почитателями истинностного плюрализма, также подспудно беспокоятся, интуитивно прозревая Абсолют и тут же понимая, что их относительная истина – не истина вовсе, а только ступень. Плюралистов снедает лень и тоска: они, как те футболисты, которым Хоттабыч каждому дал по мячу, понимают, что из игры отыскания истины пропал азарт; протянуть связь между означаемым и означающим в процессе означивания, «отыскать смыслы» – дело уже будничное, рутинное. Но если хочется игры, нужно быть готовым к тому, что она гибельна.

Фильм Джентри можно было бы посмотреть и забыть, если бы режиссёру не удалась бы концовка. И Пинчону, и Риветту с Шиффман приходится останавливаться в произвольном месте, так как и «Выкрикивается лот 49», и «Out 1, не прикасайся ко мне» в принципе бесконечны. Эдипа Маас ждёт объявления лота 49, который всё объяснит; Томá, проведя ночь на морском берегу, встречает солнце, а Мари всё ещё ждёт чего-то у золотой статуи Афины. Ничего не будет объяснено, знак будет отсылать лишь к знаку – до самой смерти искателя Истины. Но Джентри совершает сценарный кульбит, замыкая безумие в кольцо: вроде бы отыскав смысл произошедшего и расставив всё по полочкам, Джеймс, сев в автомобиль, сбивает женщину. Джеймс подходит к жертве аварии, переворачивает на спину и видит не лицо, а маску. Под маской – Означаемое.

 

 

Смысла нет, – утверждает женщина на собрании Анонимных искателей Смысла в фильме Джентри. После каждого нового фильма Дэвида Линча толкователи захлёбываются в собственных интерпретациях. Смысл – это вовсе не принцип и не начало, это продукт. Смысл – не то, что можно открыть, восстановить и переработать, – написал Жиль Делёз. Джеймс из «Вторжения в эфир», упиваясь знаками – то ещё шерлокхолмсовское приключение! – впускает безумие в собственный мир. Ибо Снарк был Буджумом, увы! – написал Льюис Кэрролл. Истина по эту сторону Пиренеев становится заблуждением по ту, – в «приквеле» «Орля», новелле «Письмо безумца», Ги де Мопассан цитирует Блеза Паскаля. Истины – единой и абсолютной – не существует. Есть множество частных истин. Частных, но хотя бы честных.

 

 

Алексей Тютькин

 

 


 

 

Манія – не вирок. Але й не привід гордитися. Манія необов’язково веде до справжнього божевілля, але вона недвозначно на нього вказує. Якщо розподілити всілякі манії за рівнем їхньої інтенсивності, то однією з найнебезпечніших буде манія пошуку Істини (саме так, з великої літери, інакше це вже не манія, а невинне захоплення). Ті, хто шукає Істину, справді невиліковні, їх маніакальна спрага не передбачає насичення: хрестовий похід за правдою – справа всього життя. Головний герой містичного детектива «Вторгнення в ефір» вбачає знаки Істини повсюди і саме тому приречений на вічні ігри у піжмурки. І тільки глядачеві цього фільму, можливо, представиться шанс струсити з себе морок правдошукання і вчасно перервати це божевільне полювання на Снарка.

 

У Джеймса загадковим чином зникла дружина. Переписуючи касети, він наштовхується на випадок, що його тривожить, – вторгнення в ефір телебачення Чикаго. У короткому піратському відео, яке перервало роботу телеканалу, він бачить чи то андроїда, чи то жінку в дивній масці. (Можна і далі пересипáти текст прикметниками «дивний», «загадковий», «тривожний».) Виявляється, що третє вторгнення в ефір і зникнення дружини Джеймса сталося в один і той же день. Два далеко рознесені простори зчіплюються намертво, як у «перетворенні пекаря». Потрібно докопатися до істини, розібратися у всьому. Так народжується параноя – божевілля застряглої думки.

Джейкоб Джентрі, постановник небюджетних горорів, в 2021 році зняв «Вторгнення в ефір» (Broadcast Signal Intrusion). Фільм так і розчинився б у великому каталозі аж ніяк не видатних, але міцних у сенсі ремесла робіт, якби не став чудовою ілюстрацією однієї ідеї – пошуків істини, що призводять до божевілля. «Вторгнення в ефір», нерівно зняте і створене без особливого режисерського почерку, миттєво воскрешає в пам’яті найкращі твори про безумних шукачів істини – від Томаса Пінчона до Жака Ріветта.

Блаженні шукачі істини, бо їх є Царство надірваного мозку. Щоб не дати читачеві зав’язнути в біблійних алюзіях, звернемося до постструктуралізму. Якщо прийняти існування Істини (саме так – з великої літери, що знаменує Абсолютність Сенсу і характеризує останню інстанцію), то відразу ж виникає занепокоєння. Це почуття такого роду, що не заспокоїти, не вгамувати жодними засобами. Воно виникає від того, що Істина є Означуване, навколо якого рояться міріади означаючих; підібрати одне-єдине означаюче до Означуваного неможливо, а насильство в цьому випадку не працює, оскільки навмисне вибудований зв’язок не усуває занепокоєння. Можна було б знайти інші означувані, знайти зв’язки з численними означаючими, що вже народилися, але хто готовий до того, що істин – безліч? Хто готовий відмовитися від Абсолютного Означуваного – Істини?

 

 

Джентрі у своєму фільмі звертається і до процедури означення (дещо означає ось це), і до процесу інтерпретації (дещо a насправді означає дещо b), успішно показуючи, що ці два процеси мають спільну межу і зону, в якій їх неможливо розрізнити. «Вторгнення в ефір» – це майже пінчонівська річ «Виголошення лоту 49», в якій з Едіпою Маас трапляється жорстокий напад інтерпретозиса (слово з «Тисячі плато» Жиля Дельоза і Фелікса Ґваттарі), що перемежається катастрофічною проліферацією означаючих (нічна сцена, в якій знак поштового ріжка із сурдиною з’являється всюди, водночас прекрасна і жахлива), що віддаляють героїню від означуваного – істини W.A.S.T.E і Трістеро.

Навіть якщо прийняти концепцію Істини як єдиного Означуваного, слід усвідомлювати, що за століття існування культур, за час безсоння, сну та марення людства створено стільки тлумачень, притч, історій, пародій, символів, алегорій, метафор, нарочитих спотворень, вторгнень в ефір, ігрових практик (читай: означення та інтерпретації – процесу створення означаючих), що Істина, якщо така і була, прихована щільним дискурсивним килимом, палімпсестом палімпсесту, з написаним поверх палімпсестом. Спраглим до Істини і не готовим до прийняття релятивізму залишається лише сподіватися, що в діру дискурсивної тканини можна буде побачити хоча б відблиск Абсолюту. І все зрозуміти. Все-все-все.

Але Джентрі вдається стримати наплив означаючих, перетворюючи фільм на ланцюг зустрічей з такими ж шукачами, як і Джеймс, тільки ступінь їхнього бажання знайти істину відрізняється; ці зустрічі нестримно випромінюють знаки. Дельоз у «Логіці сенсу» чудово описав такий ланцюг (п’ятий розділ-«серія» «Сенс» і особливо шоста – «Серіація»), а в «Тисяче плато» разом із Ґваттарі без натяків і еківоків було визначено (в розділі-«плато» 5 «Про кілька режимів знаків»): «Означаючий режим знака (означаючий знак) має загальну просту формулу: знак відсилає до знаку – і лише до знаку – нескінченно». Означуване присутнє лише у вигляді «аморфного континууму», Означуване – насправді лише Означаюче (з великої літери, хоча вибудовування ієрархії означаючих – практика насильницька).

 

 

Жак Ріветт і Сюзанн Шиффман у герменевтичній сазі «Out 1, не торкайся до мене» (Out 1, noli me tangere, 1971), як і пізніше деякі інші режисери (Руїс, Фінчер, Джармуш), відправляють персонажів на пошуки (Колін шукає товариство «Тринадцяти», Фредеріка – деворантів), накреслюючи їх траєкторії відповідно до знаків. У «Вторгнення в ефір» – такий самий шлях: від означаючого до означаючого, в надії зрозуміти і знайти Істину. Але «будь-які знаки стають знаком» (протверезливі слова з «Тисячі плато») – і тільки знаком.

Ті, хто розуміють і приймають відносність істини, але не є шанувальниками її плюралізму, також підспудно турбуються, інтуїтивно прозріваючи Абсолют і відразу розуміючи, що їхня відносна істина – не істина зовсім, а тільки ступінь. Плюралістів з’їдає лінь і туга: вони, як ті футболісти, яким Хоттабич кожному дав по м’ячу, розуміють, що з пошуку істини зник азарт; протягнути зв’язок між означуваним та означаючим в процесі означення, «відшукати сенси» – справа вже буденна, рутинна. Але якщо хочеться гри, потрібно бути готовим до того, що вона згубна.

Фільм Джентрі можна було б подивитись і забути, якби режисеру не вдалося б його закінчення. І Пінчону, і Ріветту з Шиффман доводиться зупинятися в довільному місці, тому що і «Виголошення лоту 49», і «Out 1, не торкайся до мене» в принципі нескінченні. Едіпа Маас чекає на виголошення лота 49, який все пояснить; Томá, провівши ніч на морському березі, зустрічає сонце, а Марі все ще чекає чогось біля золотої статуї Атени. Нічого не буде пояснено, знак відсилатиме лише до знаку – до самої смерті шукача Істини. Але Джентрі робить сценарний кульбіт, замикаючи безумство в кільце: начебто знайшовши сенс події і розставивши все по поличках, Джеймс, сівши в автомобіль, збиває жінку. Джеймс підходить до жертви аварії, перевертає на спину і бачить не обличчя, а маску. Під маскою – Означуване.

 

 

Сенсу немає, – стверджує жінка на зборах Анонімних шукачів Сенсу в фільмі Джентрі. Після кожного нового фільму Девіда Лінча тлумачі захлинаються у власних інтерпретаціях. Сенс – це не принцип і початок, це продукт. Сенс – не те, що можна відкрити, відновити та переробити, – написав Жиль Дельоз. Джеймс з «Вторгнення в ефір», впиваючись знаками – та ще шерлокхолмсівська пригода! – впускає божевілля у власний світ. Бо той Снарк був Буджумом! Це ясно? – написав Льюїс Керрол. Істина з цього боку Піренеїв стає помилкою на тому, – у «приквелі» «Орля», новелі «Лист безумця», Гі де Мопассан цитує Блеза Паскаля. Істини – єдиної та абсолютної – не існує. Є багато часткових істин. Часткових, але хоча б чесних.

 

 

Олексій Тютькін

 

 

– К оглавлению проекта –