Цикл «Вторые штудии безумия» открывает статья об Антонене Арто и его экранном отражении – главном герое байопика «В компании Антонена Арто». Арто слишком часто и совершенно зря называли сумасшедшим, хуже того – просто сумасшедшим, безо всяких уточнений. Тогда как опыты Арто внятно требовали отделить безумие творчества от того безумия, которое надо лечить. Именно задачу уточнения, желая того или нет, и решали создатели фильма, когда отказались от попыток понять, кем был Арто «на самом деле» (это никому не дано узнать).
«Весь опиум Парижа должен принадлежать мне, чтобы я смог окончить свою работу». Высокий мужчина с гривой чёрных волос и окольцованными безумием глазами говорит эти слова своему конфиденту, который сломя голову бросается на поиски лауданума. Высокий мужчина – это Антонен Арто, его наперсник, протеже и личный драгдилер – Жак Превель. Чуть позже пафос этой ударной сцены, отмеченной всеми возможными штампами «прóклятого» творчества – поэзия, безумие, опиум, Париж – будет внезапно снижен, когда Арто, возжелав картошки фри, погонит за ней Превеля через весь город.
В 1993 году французский режиссёр, а впоследствии романист, Жерар Мордийя вместе с выдающимся французским документалистом Жеромом Приёром снимает для телевидения два документальных фильма: почти трёхчасовой «Правдивая история Арто-Момо» (La véritable histoire d’Artaud le Mômo; вышел на экран в 1994 году) и почти получасовой «Жак Превель, с гневом и ненавистью» (Jacques Prevel, de colère et de haine). В том же году на маленький экран вышел игровой фильм этих же соавторов (в титрах режиссёром указан только Мордийя, Приёр указан как продюсер) – «В компании Антонена Арто» (En compagnie d’Antonin Artaud; на основе книги Превеля), сцена из которого описана выше; в роли Арто был занят Сами Фрей, в роли Превеля – Марк Барбе.
Кадр из фильма Жерара Мордийя «В компании Антонена Арто»
Зрители, посмотревшие этот добротно снятый чёрно-белый фильм, останутся в недоумении, так как он воспринимается как шарж, если не карикатура. Такое зрительское состояние можно понять и, в общем-то, разделить: жизнь Арто как череда анекдотов (классический: флики помогают Арто перелезть ограду психиатрической лечебницы, удивляясь, что человек спешит туда, а не оттуда) – как-то это маловато для человека, который жил бок о бок с ужасом, который не имеет формы, цвета и имени.
Тема безумия долгое время не волновала Жерара Мордийя и Жерома Приёра, возможно, потому что не было персонажа, который смог бы раскрыть её для зрителя. Затем он был найден. Если посмотреть документальный и игровой фильм об Антонене Арто один за другим, уже упомянутое недоумение усилится стереоскопическим эффектом: документальные свидетельства прозябания в психиатрической клинике Родеза, почти осязаемые картины существования голодающего человека, шаркающего подошвами сабо и спящего в общей палате из-за страха, что сейчас придёт доктор Фердьер и будет «лечить» электрошоком (пятьдесят сеансов, которые почти лишили Арто памяти), совершенно перекрываются малозначительными или словно бы шаржированными событиями художественного фильма. Ёрничая, «В компании Антонена Арто» можно было бы называть «Арто. Спасибо, что живой», если не понять, что фильм вовсе не о нём – точнее, не только о нём.
Неслучайно героем второго, снятого вместе с Приёром документального фильма стал Жак Превель (в своём дневнике и книге, ставшими основой сценария, он о себе не забывал); любители иерархий сразу бы окрестили его «поэтом второго ряда» и «попутчиком великого Арто», если с самого начала не спутали с Жаком Превером (фамилия «Превель», словно контаминация фамилий «Превер» и «Кревель» – не самый твердый фундамент для узнавания). Именно Жак Превель является истинным героем фильма «В компании Антонена Арто», именно через него раскрывается тема, столь заинтересовавшая Жерара Мордийя и Жерома Приёра – тема заражения безумием, которое равно творчеству.
Кадр из фильма Жерара Мордийя и Жерома Приёра «Правдивая история Арто-Момо»
«Правдивая история Арто-Момо» показала зрителю невозможность игрового фильма о трагедии Антонена Арто: заснятые анфас «говорящие головы» его друзей и знакомцев, чёрно-белые фотографии, закадровый голос, радиозаписи кричащего Арто – всё это некие терапевтические приёмы, не дающие понять темноту безумия (пусть и творческого, но также и разрушительного) только лишь по причине заботы о зрителе.
Оказалось, что перенесение событий жизни Арто в художественный фильм возможно, но не очень этично – если не аморально; например, переживший электрошоковую терапию Филипп Гаррель в своих фильмах весьма тактично, больше умолчанием, чем детализированным показом коснулся этой крайне травматичной темы. Однако нужно оговориться – и эта оговорка значима для понимания двух режимов безумия, которые вскрывает жизнь и мучения Арто: нельзя показать, как его личное безумие «нормировалось» психиатрической властью, потому что это не только страшно, но и жестоко.
Для этого различения безумия творческого и «нормального» и нужен Жак Превель, который изначально понимает, что безумие и творчество в случае Арто совпадают. Превель как персонаж, наиболее точно воплощающий всех этих знакомцев Арто, которым что-то было от него нужно – кому-то по мелочи (Превелю нужно было предисловие Арто к собственному сборнику стихов – как будто бы стихам нужны предисловия), кому-то по-крупному – «ложным свидетелем» прильнуть к Арто и проследовать вместе с ним в Вечность. И вместе с тем, Превель как персонаж трагический, который в конце фильма говорит, что не любил никого, кроме Антонена Арто. Но не сумел заразиться его безумием.
И снова стереоскопический эффект: некоторые рассказанные в «Правдивой истории Арто-Момо» истории «инсценированы» Мордийя в фильме «В компании Антонена Арто», но звучат совершенно иначе. Различие между речью и визуальным огромно – и в этот зазор проваливается любой намёк на этичность. Верней всего, это страх или невозможность показать безумие творчества – анекдоты показывать проще, наплевав при этом на факты (вряд ли Арто, приехав из Родеза в Париж, грыз бы орешки – к тому времени он потерял все зубы).
Кадр из фильма Жерара Мордийя «В компании Антонена Арто»
Поскоблив шелуху историй, в фильмах Мордийя-Приёра можно отыскать тему, звучащую непрестанно. Наиболее сжато и чётко она сформулирована не Арто, а Анри Мишо в одном из поэтических афоризмов из книги «Угловые опоры»: «Береги свою слабость». Слабость в случае Арто – это состояние того творческого безумия, которое хотели «вылечить» электрошоком. «Излечение болезни – это преступление» – эти слова Арто могут быть его девизом. Случай Антонена Арто стал прецедентом, потребовавшим разграничить виды безумия по критерию творчества.
В конце фильма «В компании Антонена Арто» Превель говорит сакраментальные слова: «Никто никогда не поймёт, кем он был. Ничто из написанного о нём никогда не приблизится к правде».
Антонен Арто был: красавцем-киноактёром; автором нового отношения к театру и актёрской игре; похожим на ведьму беззубым стариком; заклинателем текста, превращавшим его в глоссолалию; раковым больным; сюрреалистом-диссидентом; мизантропом, мизогином и противником рождения детей; ценителем женской красоты; жестоким эгоистом; опиумным наркоманом; внимательным другом; экстраординарным рисовальщиком; чтецом, который впадал в ажитацию и заходился в крике; адресатом писем Черчиллю и Гитлеру.
Антонен Арто не был: безумным.
Алексей Тютькин
Цикл «Другі штудії божевілля» відкриває стаття про Антонена Арто та його екранне відображення – головного героя байопіка «В компанії Антонена Арто». Арто занадто часто і зовсім даремно називали божевільним, гірше за те – просто божевільним, без жодних уточнень. Тоді як експерименти Арто чітко вимагали відокремити божевілля творчості від того божевілля, яке треба лікувати. Саме задачу уточнення, бажаючи того чи ні, і розв’язували творці фільму, коли відмовилися від спроб зрозуміти, ким був Арто «насправді» (про це нікому не дано дізнатися).
«Весь опіум Парижа повинен належати мені, щоб я зміг закінчити свою роботу». Високий чоловік з гривою чорного волосся і очима, які окільцювало божевілля, каже ці слова своєму конфідентові, який стрімголов біжить на пошуки лаудануму. Високий чоловік – це Антонен Арто, його наперсник, протеже та особистий драгдилер – Жак Превель. Трохи пізніше пафос цієї ударної сцени, відзначеної всіма можливими штампами «прóклятої» творчості – поезія, божевілля, опіум, Париж – буде раптово знижений, коли Арто, зажадавши картоплі фрі, пожене за нею Превеля через все місто.
У 1993 році французький режисер, а згодом романіст, Жерар Мордійя разом із видатним французьким документалістом Жеромом Прійором знімає для телебачення два документальні фільми: майже тригодинний «Правдива історія Арто-Момо» (La véritable histoire d’Artaud le Mômo; вийшов на екран в 1994 році) та майже півгодинний «Жак Превель, з гнівом та ненавистю» (Jacques Prevel, de colère et de haine). У тому ж році на маленький екран вийшов ігровий фільм цих співавторів (у титрах режисером вказаний тільки Мордійя, Прійор вказаний як продюсер) – «В компанії Антонена Арто» (En compagnie d’Antonin Artaud; на основі книги Превеля), сцена з якого описана вище; у ролі Арто був зайнятий Самі Фрей, у ролі Превеля – Марк Барбе.
Кадр із фільму Жерара Мордійя «В компанії Антонена Арто»
Глядачі, які подивилися цей добротно зроблений чорно-білий фільм, залишаться здивованими, оскільки він сприймається як шарж, майже як карикатура. Такий стан глядачів можна зрозуміти і, загалом, розділити: життя Арто як низка анекдотів (класичний: фліки допомагають Арто перелізти огорожу психіатричної лікарні, дивуючись, що людина поспішає туди, а не звідти) – якось це замало для людини, який жив пліч-о-пліч з жахом, який не має форми, кольору та імені.
Тема божевілля довгий час не хвилювала Жерара Мордійя та Жерома Прійора можливо тому, що не було персонажа, який міг би розкрити її для глядача. Потім його знайшли. Якщо подивитися документальний та ігровий фільм про Антонена Арто один за одним, вже згаданий подив посилиться стереоскопічним ефектом: документальні свідоцтва животіння в психіатричній клініці Родеза, майже тактильні картини існування голодуючої людини, яка човгає підошвами сабо і спить в спільній палаті, страхаючись, що прийде доктор Ферд’єр і «лікуватиме» електрошоком (п’ятдесят сеансів, які майже позбавили Арто пам’яті), абсолютно перекриваються малозначними або ніби шаржованими подіями художнього фільму. Жартуючи, «В компанії Антонена Арто» можна було б називати «Арто. Дякую, що живий», якщо не зрозуміти, що фільм зовсім не про нього – точніше, не лише про нього.
Невипадково героєм другого, знятого разом із Прійором документального фільму став Жак Превель (у своєму щоденнику та книзі, що стали основою сценарію, він про себе не забував); любителі ієрархій відразу б охрестили його «поетом другого ряду» та «попутником великого Арто», якщо з самого початку не сплутали з Жаком Превером (прізвище «Превель», немов контамінація прізвищ «Превер» та «Кревель» – не найтвердіший фундамент для впізнавання). Саме Жак Превель є справжнім героєм фільму «В компанії Антонена Арто», саме через нього розкривається тема, яка так зацікавила Жерара Мордійя та Жерома Прійора – тема зараження божевіллям, яке дорівнює творчості.
Кадр із фільму Жерара Мордійя та Жерома Прійора «Правдива історія Арто-Момо»
«Правдива історія Арто-Момо» показала глядачеві неможливість ігрового фільму про трагедію Антонена Арто: зняті анфас «балакучі голови» його друзів і знайомих, чорно-білі світлини, закадровий голос, радіозаписи Арто – все це такі собі терапевтичні прийоми, що не дають зрозуміти божевілля (нехай і творче, але також і руйнівне) лише через турботу про глядача.
Виявилося, що перенесення подій життя Арто до художнього фільму можливе, але не дуже етично – якщо не аморально; наприклад, Філіп Гарель, що пережив електрошокову терапію, у своїх фільмах вельми тактовно, більше замовчуванням, ніж деталізованим показом торкнувся цієї вкрай травматичної теми. Однак треба підкреслити – і це застереження важливе для розуміння двох режимів божевілля, які розкривають життя і муки Арто: не можна показати, як його особисте божевілля «нормувалося» психіатричною владою, бо це не лише страшно, а й жорстоко.
Для цього розрізнення божевілля творчого та «нормального» і потрібен Жак Превель, який з самого початку розуміє, що у випадку Арто божевілля та творчість співпадають. Превель як персонаж, що найточніше втілює всіх цих знайомих Арто, яким щось було від нього потрібно – комусь по дрібниці (Превелю потрібна була передмова Арто до власної збірки віршів – начебто віршам потрібні передмови), комусь серйозно – «хибним свідком» прилипнути до Арто і пройти разом з ним у Вічність. І разом з тим Превель як персонаж трагічний, який наприкінці фільму каже, що не любив нікого, крім Антонена Арто. Але не зумів заразитися його божевіллям.
І знову стереоскопічний ефект: деякі розказані в «Правдивій історії Арто-Момо» історії «інсценовані» Мордійя у фільмі «В компанії Антонена Арто», але звучать зовсім інакше. Відмінність між оповіддю і візуальним величезна – і в цей проміжок провалюється будь-який натяк на етичність. Напевно, це страх чи неможливість показати безумство творчості – анекдоти показувати простіше, наплювавши при цьому на факти (навряд чи Арто, приїхавши з Родеза до Парижа, хрумав би горішки – до того часу в нього випали усі зуби).
Кадр із фільму Жерара Мордійя «В компанії Антонена Арто»
Відколупавши лушпиння історій, у фільмах Мордийя-Прійора можна знайти тему, що звучить безупинно. Найбільш стисло і чітко вона сформульована не Арто, а Анрі Мішо в одному з поетичних афоризмів з книги «Кутові опори»: «Бережи свою слабкість». Слабкість у випадку Арто – це стан того творчого божевілля, яке хотіли «вилікувати» електрошоком. «Лікування хвороби – це злочин» – ці слова Арто можуть бути його девізом. Випадок Антонена Арто став прецедентом, який вимагав розмежувати види божевілля за критерієм творчості.
Наприкінці фільму «В компанії Антонена Арто» Превель каже сакраментальні слова: «Ніхто ніколи не зрозуміє, ким він був. Ніщо з написаного про нього ніколи не наблизиться до правди».
Антонен Арто був: красенем-кіноактором; автором нового ставлення до театру та акторської гри; схожим на відьму беззубим стариганем; заклиначем тексту, що перетворював його на глосолалію; раковим хворим; сюрреалістом-дисидентом; мізантропом, мізогіном та противником народження дітей; поціновувачем жіночої краси; жорстоким егоїстом; опіумним наркоманом; уважним другом; екстраординарним рисувальником; читцем, який впадав в ажитацію та заходився криком; адресатом листів Черчиллю та Гітлеру.
Антонен Арто не був: божевільним.
Олексій Тютькін