Владислав Петренко. Joseph

І

Сьомого листопада пішов сніг.

Хлопчик палицею б’є по боках віслюка, залишаючи криваві смуги на тілі тварини. Вузькою стежкою він спускається з горбатого носу червоної гори. Іван-чай сумирно лягає під його ногою. Він бере рожеву квітку і перетирає її на порох. Перед тим, як заварити чай, його обдають окропом. Мовчання — це чеснота Тибету і страх степу. Жорстока гора дивиться на мене і не бачить мене. Я відчуваю дим «Герцеговини Флор», що валить з самого вершечку гори: Бог прийняв жертву. Жнива очей, солдати, ідуть високими рядами, через горби та ями. Я лежав на кривій підлозі і мені хотілося плакати, але сльози не виходили з мене. Мокра солома не горить, а тліє. Я тлію в цьому пропахлому тлінню пальто. Кожен будинок пропах смертю. Вічно вогкі ноги. Це згубно впливає на легені. Хтось має непомітно вийняти ребро з Адама, інакше доведеться користуватися скальпелем та пилкою. Пограбований Адам і скалічена Єва — перед сухотною пустелею. І ріка була осушена. Можливо, тому я не плакав? Чоловіки не плачуть, вони помирають на війні! Порцеляна вислизає з рук і падає на підлогу: ледь встигаю перекотитися ближче до підвіконня. Ніхто не зазирне у вікно: ані місяць, ані його тінь. Не дивись на мене, бо я відчуваю твій страх, а це неприпустима похибка, адже ти вимагав вірності та покори, тепер жадаєш підтримки так, наче Боги потребують милиць. Тепер моя черга усміхатися. Шалений, сміливий, відчайдушний і жорстокий хлопчик, старий помираючий чобіт. Чоловік зчищає шкірку з яблука, мов бруд з чобота. Верблюдам перерізають жили. А попереду була земля, земля, земля, і трохи подалі над нею небо. Адам тікав на схід, відчуваючи, як йому в спину дихає гора. Поїзд набирає ходу і його вже не спинить жодна сила, він рухається тільки вперед і вперед, колія розрізає горизонт навпіл, на «до» та «після».

Після слів «зустрінемося завтра в бібліотечному фойє о другій годині дня» ти знала, що цього не відбудеться, ти все прорахувала наперед. Вирішила, що я поїхав на заробітки, і на цьому заспокоїлась. Ні, я не звинувачую, мені неприємний цей жалюгідний фон звинувачень. Я ніколи не виїжджав до цього дня за межі міста, за його кільця. Кільця, яких не вдягнеш на пальці, зрештою, як і твою любов. Залишившись тут [около \ кол \ околеть \ уколоть \ расколоть \ наколоть], я морозним повітрям сміливо дихаю, адже тепер у мене замість серця часовий механізм. Годинник мені виявився брат. Біль, блокада, білий сніг. Я слухаю музику, але тебе більше не кличу. Все зім’ялося, все, і залізні листи виявилися папером. Що ми перед цією силою, лише пил під ногами офіцера в шинелі. Шелест газет, шурхіт неправди. І рука не здригнеться, коли ніж входить в масло?

Хапаючись за голову, я не вірю в можливість смерті. Гнаних багато, а вигнаних ще більше. За мною женуться пси, а він іде під руку з тобою. Я думав, що це біг на коротку дистанцію, але намарно, вони зробили олімпійське коло занадто великим. Вічний утікач, вони не дають мені можливості для того, щоб відпочити. Ти залазиш з ногами у фотель, береш склянку свіжовичавленого яблучного соку і крізь панорамне скло споглядаєш за спокійним і теплим морем, а поруч з тобою він та його пси. Я ухиляюсь від твоїх запитань та його погляду. Я ухилянт від влучного пострілу. Стріла летіла через поле, перечепилась за обрій і впала. Вистачить вже яблук на твоєму столі. Зуби стискаю, перелізаю між книжкових полиць на кухню, десь тут була заначка. Ага! Вона причаїлася між коробкою з-під чаю та стаканом. Папіроса «Біломору». Тютюн шипить, і кислота роз’їдає порожній шлунок. Катар вже другий місяць. Хоч би дожити до нового року. Адже і в новому році буде сьоме листопада. Гостре кухонне начиння, гострий ядучий дим, від якого паморочиться в голові, твій голос продовжує викладати сухі факти, героїчна епоха, прогіркла олія, пліснява чорніє на стіні.

Я пам’ятаю, як все починалося. Ах, як все було чудово, я повернувся зі школи і мене зустрів батько, ми пішли з ним в кіно на Тріумфальній площі, там ішов фільм, там ішла революція! І сотні, тисячі людей бігли з екрану прямо на глядачів. Тоді це було справжнім викликом; тепер це єдина можлива правда. Тіла і тіла і тіла і тіла. Захоплення і страх.

Ми сиділи в темному прокуреному залі, і батько перший і останній раз взяв мене за руку. Я пам’ятаю його велику важку долонь: цією рукою він змусив світ затамувати подих у захопленні та страху. Але ніщо не закінчилося, матроси і солдати так само біжать вперед і розчиняються у невідомому. Бігти і розчинятися — ознака нашого віку. Скільки людської енергії виробляє колесо і як довго воно може крутитися? Смішний експеримент із набору юного натураліста.

Сліди від зубів на стакані, хтось вирішив спробувати відкусити шматок скла, і здається, йому це вдалося.

Місто не пахло вогнями, воно осідало в темряві.

І

Седьмого ноября пошёл снег.

Мальчик бьёт палкой по бокам осла, оставляя кровавые полосы на теле животного. По узкой тропинке он спускается с горбатого носа красной горы. Иван-чай смирно ложится под его ногой. Он берёт розовый цветок и растирает его в пыль. Перед тем, как заварить чай, его обдают кипятком. Молчание – это добродетель Тибета и страх степи. Жестокая гора смотрит на меня и не видит меня. Я ощущаю дым «Герцеговины Флор», который валит с самой вершины горы: Бог принял жертву. Жатва глаз, солдаты, идут высокими шеренгами, через холмы и ямы. Я лежал на неровном полу и мне хотелось плакать, но слёзы не вытекали из меня. Мокрая солома не горит, а тлеет. Я тлею в этом пропахшем тленом пальто. Каждый дом пропах смертью. Вечно влажные ноги. Это губительно влияет на лёгкие. Кто-то должен незаметно вынуть ребро из Адама, иначе придётся воспользоваться скальпелем и пилой. Ограбленный Адам и искалеченная Ева — перед туберкулёзной пустыней. И река была осушена. Может быть, поэтому я не плакал? Мужчины не плачут, они умирают на войне! Фарфор выскальзывает из рук и падает на пол: едва успеваю перекатиться поближе к подоконнику. Никто не заглянет в окно: ни луна, ни её тень. Не смотри на меня, потому что я чувствую твой страх, а это недопустимая погрешность, ведь ты требовал верности и подчинения, теперь жаждешь поддержки так, словно бы Боги нуждаются в костылях. Теперь мой черёд улыбаться. Шальной, смелый, отчаянный и жестокий мальчик, старый умирающий сапог. Человек счищает кожуру с яблока, как грязь с сапога. Верблюдам перерезают жилы. А впереди была земля, земля, земля, и немного дальше над ней небо. Адам убегал на восток, чувствуя, как ему в спину дышит гора. Поезд набирает ход и его уже не остановит никакая сила, он движется только вперёд и вперёд, рельсы разрезают горизонт пополам, на «до» и «после».

После слов «встретимся завтра в библиотечном фойе в два часа дня» ты знала, что этого не произойдёт, ты всё просчитала наперёд. Решила, что я поехал на заработки, и на этом успокоилась. Нет, я не обвиняю, мне неприятен этот жалкий фон обвинений. Я по сей день никогда не уезжал за пределы города, за его кольца. Кольца, которые не нанижешь на пальцы, в конце концов, как и твою любовь. Оставшись здесь [навколо \ кілок \ околіти \ вколоти \ розколоти \ наколоти], я морозным воздухом смело дышу, ведь теперь у меня вместо сердца часовой механизм. Часы, как оказалось, мой брат. Боль, блокада, белый снег. Я слушаю музыку, но тебя больше не зову. Всё смялось, всё, и железные листы оказались бумагой. Чтó мы перед этой силой, всего лишь пыль под ногами офицера в шинели. Шелест газет, шорох неправды. И рука не дрогнет, когда нож входит в масло?

Хватаясь за голову, я не верю в возможность смерти. Гонимых много, а изгнанных ещё больше. За мною гонятся псы, а он идёт под руку с тобой. Я думал, что это бег на короткую дистанцию, но зря, они сделали олимпийский круг слишком большим. Вечный беглец, они не дают мне возможности отдохнуть. Ты залезаешь с ногами в кресло, берёшь стакан свежевыжатого яблочного сока и сквозь панорамное стекло наблюдаешь за спокойным и тёплым морем, а рядом с тобой он и его псы. Я уклоняюсь от твоих вопросов и его взгляда. Я уклонист от точного выстрела. Стрела летела через поле, запнулась за горизонт и упала. Довольно уже яблок на твоём столе. Зубы сжимаю, перелезаю между книжных полок на кухню, где-то здесь была заначка. Ага! Она притаилась между коробкой из-под чая и стаканом. Папироса «Беломора». Табак шипит, и кислота разъедает пустой желудок. Катар уже второй месяц. Хоть бы дожить до нового года. Ведь и в новом году будет седьмое ноября. Острая кухонная утварь, острый едкий дым, от которого кружится голова, твой голос продолжает излагать сухие факты, героическая эпоха, прогорклое масло, плесень чернеет на стене.

Я помню, как всё начиналось. Ах, как всё было замечательно, я вернулся из школы и меня встретил отец, мы пошли с ним в кино на Триумфальной площади, там шёл фильм, там шла революция! И сотни, тысячи людей бежали с экрана прямо на зрителей. Тогда это было подлинным вызовом; теперь это единственно возможная правда. Тела и тела и тела и тела. Восхищение и страх.

Мы сидели в тёмном прокуренном зале, и отец в первый и последний раз взял меня за руку. Я помню его большую тяжёлую ладонь: этой рукой он заставил мир затаить дыхание в восхищении и страхе. Но ничто не кончилось, матросы и солдаты так же бегут вперёд и растворяются в неизвестном. Бежать и растворяться – признак нашего возраста. Сколько человеческой энергии производит колесо и как долго оно может вращаться? Смешной эксперимент из набора юного натуралиста.

Следы от зубов на стакане, кто-то решил попробовать откусить кусок стекла и, кажется, ему это удалось.

Город не пах огнями, он оседал в темноте.

ІI

Ось і новий рік. Я обіцяв тобі дожити до нього, і я виконав свою обіцянку. Пишу тобі всього лише кілька рядків для того, щоб ти знала, що зі мною все добре. Живу за старою адресою [около \ кол \ околеть \ уколоть \ расколоть \ наколоть], топлю буржуйку шпалерами і хмизом, який добувати стає все тяжче. Не писав тобі вже доволі давно, хоча сідав за листа двічі чи тричі. Все не міг підібрати слів. Поки ви всі роз’їхались, хто в Алмати, а хто в Ташкент, я призвичаївся до самотності та мовчання. Вчора зі мною трапився дивний випадок. Повертаючись додому, я побачив гарно прикрашену білими, червоними, зеленими та блакитними кулями ялинку з червоною зіркою на маківці. Але не це мене вразило, а те, що поблизу неї стояв справжнісінький Дід Мороз, якого атакували діти, що збіглися до нього з усього мікрорайону, читали йому вірші. Він уважно слухав їх і роздавав їм подарунки. У нього була велика ошатна біла борода, червоний капелюх і червона, з візерунками, шуба. І ти знаєш, я дійсно його впізнав: це був Іван Васильович. Він підняв золоту палицю догори, і діти раптом замовкли.

Запала тиша, і над містом знову пішов сніг.

IІ

Вот и новый год. Я обещал тебе дожить до него, и я исполнил своё обещание. Пишу тебе всего несколько строчек, чтобы ты знала, что со мной всё хорошо. Живу по старому адресу [навколо \ кілок \ околіти \ вколоти \ розколоти \ наколоти], топлю буржуйку обоями и хворостом, который добывать становится всё труднее. Не писал тебе уже довольно давно, хотя приступал к письму дважды или трижды. Всё не мог подобрать слова. Пока вы все разъехались, кто в Алматы, а кто в Ташкент, я привык к одиночеству и молчанию. Вчера со мной произошёл странный случай. Возвращаясь домой, я увидел красиво украшенную белыми, красными, зелёными и голубыми шарами ёлку с красной звездой на макушке. Но не это меня удивило, а то, что возле неё стоял самый настоящий Дед Мороз, которого атаковали сбежавшиеся к нему со всего микрорайона дети, они читали ему стихи. Он внимательно слушал их и раздавал им подарки. У него была большая нарядная белая борода, красная шапка и красная, с узорами, шуба. И ты знаешь, я сразу его узнал: это был Иван Васильевич. Он поднял вверх золотой посох, и дети вдруг смолкли.

Воцарилась тишина, и над городом снова пошёл снег.