Звичайний пейзаж ніколи не буває звичайним: він приховує деякі події, що відбувалися в ньому до появи спостерігача. Цей стан «до» надзвичайно важливий, його буває важко визначити чи пояснити, але можна побачити, продовжуючи дивитися на дерева, кущі, каміння. Вони розмовляють з нами особливою мовою – зчитуючи її, можна пережити ту подію, яка відбувалася «до». Владислав ПЕТРЕНКО зображує у своєму прозовому тексті досвід споглядання не—звичайного пейзажу та віддає свій голос свідкам Катастрофи, перекладаючи їхні слова українською мовою. Ми також супроводжуємо текст російським та англійським перекладами.
doll*
ріденька бліда травичка зовсім трохи виросла над землею
на землі повиростали гострі камінчики
сосни довго росли і багато чого бачили
змішаний ліс думок
Я, яке з’являється тут, іде шляхом буденності
що може бути буденнішим за криву стежку між дерев
одна сторона сосни завжди червоніє. можливо, від палаючого сходу або від палаючого заходу
сторона світла теж має свою географію
Я згоряє задовго до того, як зникне його носій
чую, як камінці перетирають повітря на порох. певно, хтось насипає гравій? але ж тут немає жодного будівництва? як таке може бути.
впевнені та рішучі кроки
паркет зберігає їх влучний, наче постріл, звук
сосни не знали, що перетворяться на дошки
гарний будівельний матеріал
приємний аромат свіжої дошки
я роздивляюсь її текстуру, намагаюсь зрозуміти цей текст, але все намарно. ці коди для мене незрозумілі
просуватись цими лабіринтами доводиться навмання, вихлястими лініями, по яким неможливо ідентифікувати дату, рік та місце народження, а лише зафіксувати баланс життя і смерті
цей баланс тримається доти, доки людина не візьме бензопилу
але я відчуваю, що десь тут приховується істина про людину, а це мене цікавить найбільше
чому, власне кажучи, комусь знадобилась істина про людину
сума узагальнень згортається як кров
я приймаю цей біологічний порядок речей
я бачив, як спить худий та рудий пес
спочатку я думав, що він мертвий, але його час іще не прийшов
Я, яке не з’являється тут
тони тіней
буденність
електричні хмари
жовта калюжа світла розлита під шибеницею ліхтаря
я слухаю, як гудить лампочка – зззззззззз
муха
довго кружляє перед моїм носом
так, наче вона народилася із моєї ніздрі та просто бажає повернутися назад
аааааа – це джжжжжжж
заспокойся. варто вгамувати своє розлючене серце – тут воно дуже швидко призвичаюється до неясного мугикання миршавеньких кущиків, які заворожено дивляться на мене. що дивитесь, ідіоти!
собака гавкає: гав гав гав
– сука, кому ще не спиться?
раптом електричний струмінь потрапить в сосну і вона запалає? електричні хмари небезпечні
синтетика б’ється током – павутиння, яке неможна зняти, воно прилипає до одежі, налипає на чоботи
повітря липке і неприємне
важко дихати
напруга в хребті сковує мої рухи, я мимоволі пригинаюся, мої і без того покаті плечі згинаються сильніше
Hände hoch
Hände runter
Hand nach rechts
Hand nach links
так я вивчаю сторони світу
працюю годинником
викрикуючи: година обіду! година вечері! година для сну! працювати працювати працювати! Бог ніколи не спить, він завжди працює, то і ми маємо працювати! час не спинити, його хтось має відмірювати. я – мірщик часу. і це поважна праця. відрізаю відрізки, роблю вузлики на мотузках, зарубки на дереві. що залишається собаці? – обрізки, але і їм вона вдячна. прикладаю кожну мотузку до простору, вимірюючи порожнечу між кущами і деревами. я – архітектор порожнечі, і я будую ніщо. навіщо ? що ? щ.
на кожній паличці І я запалю вогник, щоб вночі було не так страшно.
листям шурхотить страх.
дощ – душ
ми маємо пройти очищення
для цього раз в день вмикається вода і вона стікає по ринвах в глибокі колодязі, кинувши в які камінь, ти довго чекаєш на якийсь звук, але не почувши нічого, ідеш собі галявиною, спостерігаючи голизну худої худоби
очищувальна сила знімає шкіру
одежа лежить на стільчику
як так сталося? як це могла відбутися? – Пане, що вас дивує? пила ріже дерево на рівні кавалки, очищає від стебел, вона не несе відповідальності за свої дії.
– Шановний, ви можете радіти: вас визнано недієвим, ви маєте пройти лікування в психіатричній лікарні №15, менш відомою за назвою «Сабурова Дача». вирок обговоренню не підлягає.
він зачиняє застібку на роті і видаляється з судової зали. політика – брудна справа.
я переводжу руку в положення hoch і включаю дощ
він змиває гріхи
я переводжу руку в положення runter і всі падають на землю
в цей момент дощ вимикається
так продовжується із року в рік із року в рік
у мене вистачить для вас українських слів, щоб нагодувати ними, поки вам не стане зовсім зле
відгодованість
це відчуття як органи в середині тіла стають більшим більшими більшими, аж поки вони не луснуть platzen луснути platzen луснути platzen луснути як горіх, по якому б’ють молотком
нормальне знаряддя праці, яке еволюціонувало від первісних форм
ми застосовували їх, коли були дітьми, щоб діставати із твердої шкірки горішки, схожі на мозок
трепанація горіха
тепер вони теж нам можуть знадобитися
знову іде дощ над соснами над камінням над стежками над усім світом, який звужується до однієї точки . яка стає тим вушком у голці, крізь яке пройдуть тільки обрані
тих, кого Бог або вдача поцілують вночі
коли смердючі роти спатимуть без снів, а їх вірні пси скавучатимуть, передчуваючи близькість смерті
до обраних приходять ангели закривати або відкривати очі
ставні відкриваються
оклад
навіщо нам срібло, коли є алюміній?
овальний місяць схожий на емальовану фотографію, прикручену на сірий шмат мармуру
найбільше досягнення у житті полягає в тому, щоб бути похованим як справжній християнин
в межах церковного паркану. так, наче паркан вбереже тебе від усього лихого, що з тобою буде на тому світі. свята співдружність мерців, лежалих на висвяченій землі. ти можеш напрацювати шматок святої землі. цей шматок пирога розділяють між собою мільярди людей по всьому світу. що таке мільярди? ти навіть не можеш уявити собі сотню людських тіл, що лежать рядком. ти не можеш порахувати тисячі розкиданих тут і там трупів. що ти можеш сказати про мільярди, які опановують важкий тягар християнства?
думаю, що в цьому лісі є лікувальні трави – ромашка чебрець звіробій
лікарня знаходиться в самому кінці стежки. там цілі зарості, у яких губляться сліди людей, які повільно крок за кроком долають простір, переміщуючи свої тіла крізь струмені зела, що виривається з-під землі
людина ніколи не замислюється над тим, як саме її тіло опиняється в іншому просторі. як тіло, але не людина, опиняється там, де воно опиняється? чи є досвід співприсутності між людиною та тим, що її оточує в момент, коли її тіло обробляється хворобою, в той момент, коли вона ладна вбігти в лікарню з криком: Господи, лікарю! зробіть що-небудь… я потерпаю від страждання!
хто може хижо вдовольнити цю потребу, хто насмілиться звільнити її від страждань. хвороба не обирає лікаря, вона лише потрапляє до певних рук, що завжди діють на свій розсуд. «Яка зла доля!» можуть сказати одні, споглядаючи на вогники очей в темряві. «О, ні!» скажуть інші. все, що діється, має свою кінцеву мету. у кожного потяга є кінцева зупинка. людина – у неї є точка відліку і точка, у яку згортається життя. можливо, це кришталик ока, а можливо просто рецепт, виписаний на бланку стандартної форми з гербом і печаткою установи, яка відає такими справами. все відбувається блискавично, просто і швидко, так, наче і мало б бути.
чуєте, як весело свистить вдалині паротяг?
цей звук не можуть затримати навіть сосни.
лимонне світло освітлює рейки. ці два ока прозрівають темноту ночі. сосни вздовж полотна стоять рівно. у них солдатська служба охороняти потяг, який має прибути за призначенням, не загубивши по дорозі груз.
нові прибульці прибувають на станцію
довгий ряд ідеально пофарбованих лавочок зеленого кольору
коричнева станційна будова стандартного типу з залою очікування, туалетом, касами та офісом наглядача. в станції немає нічого особливого: ті самі ледачі собаки біля входу, та сама бруківка, на якій видно сліди від недопалків, плювків, чоботів
в станції немає нічого особливого окрім того, що поїзд тут курсує лише один і завжди за розкладом. він приїздить сюди повний пасажирів, а повертається назад завжди порожнім.
ця ситуація є цілком звичайною, шлунок має бути наповненим. зрештою, це життя, яке завжди підживлюється чиєюсь смертю. і ця нормальність доведена до автоматизму.
лязкають двері вагона
клацання затвору
ліс мовчить
сміх дзвенить від кущика до кущика
до дерева від дерева до дерева
через квіточки, які дивляться на цю чудасію захопленим поглядом, мов люди, що зібралися на площі для того, щоб побачити феєрверк
виверження сміху
Ха – Ха
«Ах!» скрикнув пугач і полетів через ліс, ламаючи гілки
можна подумати, що не маю з ними нічого спільного
так, наче я невинний спостерігач і всього лиш спостерігаю за процесом з відстані історії
але куди подіти ці відрізані кавалки простору, периметри, вздовж яких палахкотить ядуче жовте світло, яке намагається вихопити кожен окремий предмет, щоб націлити на нього зброю свого погляду! куди подіти ці кілометри колючого бур’яну, яким обросла вся ця місцевість? що можна сказати у своє виправдання? лише кілька банальних і незначущих прикладів із зоології. злі чорні мурахи накидаються на рогача і швидко отруюють його своєю отрутою. вони пожирають його, смакуючи чорне і лискуче, майже лицарське тіло. в цей раз йому не допомогли його важкі обладунки. тривіальний приклад із історії мурашиного життя, за яким не можна приховати іронії, яка мчить попереду всіх, ведучи в атаку усе це військо. тут не має жодного натяку на мораль або етику. це все можна залишити Ісусу Христу, який ніколи ні в чому і ні в кому не розчаровувався по-справжньому, бо завжди тверезо дивився на речі навіть тоді, коли екзальтоване «Елої, Елої, лама савахтані?» всього лише констатація факту, якому по-справжньому не повіриш, поки не опинишся в темному прямокутнику, із якого не має жодного виходу. важко не піддатися спокусі боротьби. боротьби не на життя, а на смерть. це той випадок, коли переможцями стають всі. унікальність цього змагання полягає в тому, що єдині, хто був на півкроку попереду, рішуче відмовились від боротьби, бо просто були дезорієнтованими в темнотах прямокутника. вони першими прибули до місця призначення, і ставали глядачами.
справедливість виглядає саме таким чином, вона урівнює всіх у правах, починаючи від старезних скрипучих дідів і закінчуючи немовлятами. думаю, цей відрізок виглядає досить повним.
людина вимірюється літрами крові
одна людина завжди може поповнити свої запаси за рахунок іншої, але всю історію людства кровозмішення вважалося ганебним явищем. але тільки не сьогодні.
дитячий страх, коли у тебе беруть аналіз крові з пальчика, голкою дірявлять безіменний, поступово відступає і, на диво, ця процедура поступово стає приємною. виростаючи, людина стає анти-дитиною. ця аксіома має бути відбитою на скрижалях сучасності. яке бридке формулювання, таке ж само бридке, як і вигрібна яма, в якій лежать використані презервативи і шприці.
я відчуваю безпорадність, яку струшують феноменальні вибухи. шматок заліза, що летить небом, істина, яка могла б показатися нам усім надією на спасіння.
– Хто переміг на цей раз?
чорний прямокутник
ліс мовчить
я рахую
eins zwei drei vier fünf sechs sieben acht neun zehn elf zwölf
кожен другий має впасти і притиснутись до землі
runter runter runter runter
напруга спадає
падає листя
ліс готується до зими
сонце мерехтить між дерев
я бачив цей пейзаж сотні, тисячі разів, цей пейзаж для мене знайомий. я впізнаю його за будь-якої обставини, оскільки він вкоренився в мене усім своїм корінням, проріс крізь мене, оплутав собою всі внутрішні органи.
я зроблю фотографії цього пейзажу і буду продавати у вигляді листівок на площі в якомусь великому південному місті, де пахтить морем і чайки голосно кричать.
це і буде пам’ять про батьківщину, про її неозорість і безкрайність, про її ніжну природу, родючу землю і працьовитих людей. нажаль, останні не влізли в кадр, тому залишається дивитись на стрій сосен, які вишикувалися в ряди, стежки, що поросли колючими кущами, шматочок блакитного неба і туман, який оплутує гілки.
я продам сотні, тисячі фотографій нікчемним емігрантам, які відправлять листи іншим емігрантам, вклавши листівку із усілякими теплими побажаннями. вони розійдуться по всьому світу.
вечір
сонце падає кудись в море
я пригадую шелест листя
дощ душ прожене з площі усіх туристів
один брудний волоцюга вихопить у мене з рук фотографію і буде кричати на мене що є сили
doll
doll
doll!
*Щоб не виникло плутанини, слід вказати, що авторська назва «doll» – слово німецьке, а не англійське, и означає воно «чудово», наприклад: Das war wohl nicht so doll («Це було не зовсім чудово»).
Обычный пейзаж никогда не бывает обычным: он скрывает некоторые события, происходившие в нём до появления наблюдателя. Это состояние «до» чрезвычайно важно, его бывает трудно определить или объяснить, но можно увидеть, продолжая смотреть на деревья, кусты, камни. Они говорят с нами на особом языке – считывая его, можно пережить то событие, которое происходило «до». Владислав ПЕТРЕНКО запечатлевает в своем прозаическом тексте опыт созерцания не-обычного пейзажа и даёт свой голос свидетелям Катастрофы, переводя их слова на украинский язык. Мы также сопровождаем текст переводом на русский и английский языки.
doll*
реденькая бледная травка чуть-чуть поднялась над землей
из земли выросли острые камешки
сосны росли долго и видели многое
смешанный лес мыслей
Я, которое здесь возникает, идёт по пути обыденности
что может быть обыденней кривой тропки между деревьями
одна сторона сосны всегда краснеет. может, от пылающего востока или от пылающего запада
стороне света тоже присуща своя география
Я сгорает задолго до исчезновения его носителя
слышу, как камешки стирают воздух в пыль. вероятно, кто-то насыпает гравий? но ведь здесь никто не строит? как такое может быть.
уверенные и решительные шаги
паркет сохраняет их отчётливый, словно выстрел, звук
сосны не знали, что превратятся в доски
хороший строительный материал
приятный аромат свежей доски
я рассматриваю её текстуру, стараюсь понять этот текст, но всё напрасно. эти коды для меня непонятны
приходится наугад продвигаться этими лабиринтами, извилистыми линиями, по которым невозможно идентифицировать дату, год и место рождения, а только зафиксировать баланс жизни и смерти
этот баланс сохраняется до тех пор, пока человек не возьмёт бензопилу
но я чувствую, что где-то здесь скрывается истина о человеке, а это интересует меня больше всего
почему, собственно говоря, кому-то понадобилась истина о человеке
сумма обобщений сворачивается как кровь
я согласен с этим биологическим порядком вещей
я видел, как спит худой и рыжий пес
сначала я думал, что он умер, но его время ещё не пришло
Я, которое не появляется здесь
тона теней
обыденность
электрические облака
жёлтая лужа света разлита под виселицей фонаря
я слушаю, как гудит лампочка – ззззззззз
муха
долго кружит перед моим носом
как будто она родилась из моей ноздри и просто хочет вернуться назад
аааааа – это джжжжжжж
успокойся. нужно унять своё разъярённое сердце – здесь оно очень быстро привыкает к неясному бормотанию реденьких кустов, которые заворожённо смотрят на меня. что смотрите, идиоты!
собака лает: гав гав гав
– сука, кому ещё не спится?
а вдруг электрическая струя попадёт в сосну и она воспламенится? электрические облака опасны
синтетика бьёт током – паутина, которую нельзя снять, она прилипает к одежде, налипает на сапоги
воздух липкий и неприятный
тяжело дышать
напряжение в позвоночнике сковывает мои движения, я невольно пригибаюсь, мои и без того покатые плечи сгибаются ещё сильнее
Hände hoch
Hände runter
Hand nach rechts
Hand nach links
так я изучаю стороны света
работаю будильником
выкрикивая: время обеда! время ужина! время сна! работать работать работать! Бог никогда не спит, он всегда работает, значит и мы должны работать! время не остановить, его кто-то должен отмеривать. я – измеритель времени. и это вызывающий уважение труд. нарезаю отрезки, делаю узелки на верёвках, зарубки на дереве. что остаётся собаке? – обрезки, но она и за них благодарна. прикладываю каждую верёвку к пространству, измеряя пустоту между кустами и деревьями. я – архитектор пустоты, и я строю ничто. за что ? что ? ч.
на каждой палочке i я зажгу огонёк, чтобы ночью было не так страшно.
в листьях шуршит страх.
дождь – душ
мы должны пройти очищение
для этого раз в день включается вода и она стекает по желобам в глубокие колодцы, бросив в них камень, ты долго ждёшь, чтобы услышать какой-нибудь звук, но не услышав ничего, идёшь себе по лужайке, наблюдая наготу худого скота
очищающая сила сдирает кожу
одежда лежит на стульчике
как это произошло? как это могло произойти? – Господин, что вас удивляет? пила режет дерево на ровные отрезки, очищает от стеблей, она не несёт ответственности за свои действия.
– Уважаемый, можете порадоваться: вы признаны недееспособным, вы должны пройти лечение в психиатрической больнице №15, менее известной под названием «Сабурова Дача». приговор обсуждению не подлежит.
он застегивает на рту молнию и удаляется из зала суда. политика – грязное дело.
я перевожу руку в положение hoch и включаю дождь
он смывает грехи
я перевожу руку в положение runter и все падают на землю
в этот момент дождь выключается
так продолжается из года в год из года в год
у меня хватит украинских слов, чтобы кормить вас ими до тех пор, пока вам не станет совсем плохо
откормленность
это ощущение как органы внутри тела становятся больше большими большими, пока они не лопнут platzen лопнуть platzen лопнуть platzen лопнуть как орех, по которому бьют молотком
нормальное орудие труда, эволюционировавшее из первоначальной формы
мы применяли их, когда были детьми, чтобы доставать из твердой кожицы орешки, похожие на мозг
трепанация ореха
теперь они тоже нам могут понадобиться
снова идёт дождь над соснами над камнями над тропинками над всем миром, стягивающимся в единую точку . что становится тем ушком в игле, сквозь которое пройдут только избранные
те, кого Бог или судьба поцелуют ночью
когда смердящие рты будут спать без снов, а их верные псы будут скулить, предчувствуя близость смерти
к избранным приходят ангелы чтобы закрывать или открывать глаза
ставни открываются
оклад
зачем нам серебро, когда есть алюминий?
овальная луна похожа на эмалированную фотографию, прикрученную к серому куску мрамора.
величайшее достижение в жизни состоит в том, чтобы быть погребённым как настоящий христианин
в пределах церковного забора. так, словно забор убережёт тебя от всего злого, что с тобой случится на том свете. святое содружество мертвецов, лежавших на освящённой земле. ты можешь наработать кусок святой земли. этот кусок пирога разделяют между собой миллиарды людей по всему миру. что такое миллиарды? ты даже не можешь представить себе сотню человеческих тел, лежащих рядком. ты не можешь сосчитать тысячи разбросанных здесь и там трупов. что ты можешь сказать о миллиардах, овладевающих тяжким бременем христианства?
думаю, что в этом лесу растут лечебные травы – ромашка чабрец зверобой
больница располагается в самом конце тропы. там целые заросли, в которых теряются следы людей, медленно шаг за шагом преодолевающих пространство, перемещая свои тела сквозь струи зелени, вырывающиеся из-под земли.
человек никогда не задумывается над тем, каким именно образом его тело оказывается в другом пространстве. как тело, но не человек, оказывается там, где оно оказывается? существует ли опыт соприсутствия между человеком и тем, что его окружает в момент, когда его тело обрабатывается болезнью, в тот момент, когда он готов вбежать в больницу с криком: Господи, доктор! сделайте что-нибудь… я страдаю от страдания!
кто может хищно удовлетворить эту потребность, кто осмелится освободить её от страданий. болезнь не выбирает врача, она лишь попадает в определённые руки, которые всегда действуют по своему усмотрению. «Какая злая судьба!» могут сказать одни, глядя на огоньки глаз в темноте. «О, нет!» скажут другие. всё, что совершается, имеет свою конечную цель. у каждого поезда есть конечная остановка. человек – у него есть точка отсчёта и точка, в которую сжимается жизнь. возможно, это хрусталик глаза, а может быть просто рецепт, выписанный на бланке стандартной формы с гербом и печатью учреждения, которое ведает такими делами. всё происходит молниеносно, просто и быстро, как будто так и должно быть.
слышите, как весело свистит вдали паровоз?
этот звук не могут заглушить даже сосны.
лимонный свет освещает рельсы. эти два глаза прозревают темноту ночи. сосны вдоль полотна стоят ровно. у них солдатская служба охранять поезд, который должен прибыть по назначению, не потеряв по дороге вантаж.
новые постояльцы прибывают на станцию
длинный ряд идеально окрашенных лавочек зелёного цвета
коричневое станционное строение стандартного типа с залом ожидания, туалетом, кассами и офисом смотрителя. в станции нет ничего особенного: те же ленивые собаки у входа, та же брусчатка, на которой видны следы от окурков, плевков, сапог
в станции нет ничего особенного, кроме того, что здесь курсирует только один поезд и приходит он всегда по расписанию. он приезжает сюда полным пассажиров, а возвращается назад всегда пустым.
эта ситуация вполне обычная, желудок должен быть наполненным. в конце концов, это жизнь, которая всегда подпитывается чьей-то смертью. и эта нормальность доведена до автоматизма.
лязгают двери вагона
щелчок затвора
лес молчит
смех звеня, летит от кустика к кустику
к дереву от дерева к дереву
над цветочками, которые смотрят на эти чудеса восхищённым взглядом, словно люди, собравшиеся на площади для того, чтобы увидеть фейерверк
извержение смеха
Ха – Ха
«Ах!» вскрикнул филин и полетел через лес, ломая ветки
можно подумать, что я не имею с ними ничего общего
как будто я невинный наблюдатель и всего лишь наблюдаю за процессом с расстояния истории
но куда девать эти отрезанные куски пространства, периметры, вдоль которых полыхает едкий жёлтый свет, пытающийся выхватить каждый отдельный предмет, чтобы нацелить на него оружие своего взгляда! куда девать эти километры колючего бурьяна, которым заросла вся эта местность? что можно сказать в свое оправдание? всего несколько банальных и незначительных примеров из зоологии. злые чёрные муравьи набрасываются на жука-оленя и быстро отравляют его своим ядом. они пожирают его, смакуя чёрное и лоснящееся, словно бы рыцарское тело. в этот раз ему не помогли его тяжёлые доспехи. тривиальный пример из истории муравьиной жизни, за которым нельзя скрыть иронию, мчащуюся впереди всех, ведя в атаку всё это войско. здесь нет никакого намёка на мораль или этику. всё это можно оставить Иисусу Христу, который никогда ни в чём и ни в ком не разочаровывался по-настоящему, потому что всегда трезво смотрел на вещи даже тогда, когда экзальтированный возглас «Эли, эли, лама савахфани?» – всего лишь констатация факта, которому по-настоящему не поверишь, пока не окажешься в тёмном прямоугольнике, из которого нет ни единого выхода. трудно не поддаться искушению борьбы. борьбы не на жизнь, а на смерть. это тот случай, когда победителями становятся все. уникальность этого состязания состоит в том, что единственные, кто был на полшага впереди, решительно отказались от борьбы, потому что просто были дезориентированы в темноте прямоугольника. они первыми прибыли к месту назначения и становились зрителями.
справедливость выглядит именно таким образом, она уравнивает всех в правах, начиная от дряхлых скрипучих дедов и заканчивая младенцами. думаю, этот отрезок выглядит беспрерывным.
человек измеряется литрами крови
один человек всегда может пополнить свои запасы за счёт другого, но всю историю человечества кровосмешение считалось позорным явлением. но только не сегодня.
детский страх, когда у тебя берут анализ крови из пальчика, иглой дырявят безымянный, постепенно отступает и, на удивление, эта процедура постепенно становится приятной. вырастая, человек становится анти-ребёнком. эта аксиома должна быть отражена на скрижалях современности. какая гадкая формулировка, такая же мерзкая, как и выгребная яма, в которой лежат использованные презервативы и шприцы.
я чувствую беспомощность, которую встряхивают феноменальные взрывы. кусок железа, летящий по небу, истина, которая могла бы показаться нам всем надеждой на спасение.
– Кто победил в этот раз?
чёрный прямоугольник
лес молчит
я считаю
eins zwei drei vier fünf sechs sieben acht neun zehn elf zwölf
каждый второй должен упасть и прижаться к земле
runter runter runter runter
напряжение спадает
падают листья
лес готовится к зиме
солнце мерцает между деревьями
я видел этот пейзаж сотни, тысячи раз, этот пейзаж мне знаком. я узнáю его при любых обстоятельствах, поскольку он укоренился во мне всеми своими корнями, пророс сквозь меня, опутал собой все внутренние органы.
я сделаю фотографии этого пейзажа и буду продавать в виде открыток на площади в каком-нибудь большом южном городе, где благоухает море и громко кричат чайки.
это и будет память о родине, о её необозримости и бескрайности, о её нежной природе, плодородной земле и трудолюбивых людях. к сожалению, последние выпали из кадра, поэтому остаётся смотреть на выстроившиеся в шеренгу сосны, поросшие колючими кустами тропинки, кусочек голубого неба и опутывающий ветви туман.
я продам сотни, тысячи фотографий никчемным эмигрантам, которые отправят письма другим эмигрантам, вложив открытку со всяческими тёплыми пожеланиями. они разбредутся по всему миру.
вечер
солнце падает куда-то в море
я вспоминаю шелест листвы
дождь душ прогонит с площади всех туристов
грязный бродяга выхватит у меня из рук фотографию и будет кричать на меня что есть силы
doll
doll
doll!
*Дабы избежать возможной путаницы, укажем, что авторское заглавие «doll» – слово немецкое, а не английское, и означает оно «здóрово», например: Das war wohl nicht so doll («Это было не особо здóрово»).
Перевод: Алексей Тютькин
An ordinary landscape is never truly ordinary: it’s always hiding some events that took place there before the observer appeared. This «before» state is both extremely important and difficult to articulate, but can be seen if you don’t stop looking at the trees, the bushes, the rocks. They speak to us in a language of sorts, and you can relive the event that took place «before» by reading them. This prose piece by Vladyslav PETRENKO captures the experience of contemplating a non-ordinary landscape and gives voice to the witnesses of the Shoah, translating their words into Ukrainian. We, in turn, provide the text with translations into Russian and English.
doll*
the sparse pale grass rose just a little above the ground
sharp pebbles grew out of the ground
the pines have been growing for so long and seen so much
a mixed forest of thoughts
my “I” that emerges here follows the path of ordinariness
what can be more ordinary than a crooked path between the trees
one side of the pine is always glowing red. maybe from the blazing east or from the blazing west
cardinal directions also have each their own geography
the “I” burns to ashes long before its bearer disappears
I hear pebbles grinding the air into dust. perhaps someone is laying gravel? but no one is building here, are they? how can that be?
the confident and resolute footsteps
the hardfood floor preserves their distinct sound, like gunshots.
the pines didn’t know they’d turn into boards
quality construction supplies
the pleasant aroma of fresh wood
I’m gazing at its texture, I’m trying to understand this text, but all in vain. these codes are incomprehensible to me
I have to stumble at random through these labyrinthine, twisting lines that make it impossible to identify the date, year and place of birth, they are merely a balance sheet of life and death
this balance is maintained until one picks up a chainsaw
but I feel that somewhere in here lies the truth about humanity, and that interests me the most
why, in fact, should anyone want the truth about humanity
the sum of generalizations congeals like blood
I agree with this biological order of things
I saw a scrawny red dog sleeping
at first I thought it was dead, but its time had not yet come
the “I” that doesn’t appear here
the shades of shadows
ordinariness
electric clouds
a yellow puddle of light spilled beneath the gallows of the lantern
I listen to the light bulb buzz – zzzzzzzzzzz
a fly
circling in front of my nose for a long time
as if it was born out of my nostril and just wants to go back
aaaaaaaa – that’s a bzzzzzzzzzzz
calm down. you have to calm your furious heart – here it soon gets used to the indistinct muttering of the sparse bushes that stare spellbound at me. what are you looking at, you idiots!
a dog is barking: woof woof woof
– bitch, why the hell aren’t you sleeping yet?
what if a jolt of electricity hit a pine tree and it caught fire? electric clouds are dangerous
synthetics shock with electricity – cobwebs you can’t get rid of, it sticks to your clothes, sticks to your boots
the air is sticky and unpleasant
it’s hard to breathe
the tension in my spine stiffens my movements, I involuntarily crouch, my already drooping shoulders bend even more
Hand hoch
Hände runter
Hand nach rechts
Hand nach links
this is how I learn the cardinal directions
I work as a clock
shouting out: lunch time! dinner time! sleep time! work work work! God never sleeps, he is always working, so we must, too! time cannot be stopped, someone must measure it. i am a time meter. and it is a respectable job. i cut parts, make knots on ropes, notches on a tree. what is left for the dog? – the scraps, but it is grateful for them too. I attach each rope to space, measuring the void between bushes and trees. i am the architect of the void, and i build nothing. why ? what ? wh.
i will light each little stick to make the night less scary.
fear rustles the leaves.
the rain is a shower
we must undergo a cleansing
for this, once a day the water is turned on and it runs down the gutters into the deep wells; having thrown a stone into them, you wait a long time to hear a sound, but having heard nothing, you walk across the lawn, watching the nakedness of the carrion lean cattle
the cleansing power is peeling away the skin
the clothes are on the chair
how did this happen? how could this happen? – Sir, what are you surprised? the saw cuts the wood into even parts, clears the stems, it is not responsible for its actions.
– Sir, you should be happy: you have been declared legally incapable, you must undergo treatment in Psychiatric Hospital #15, also known as Saburova Dacha. the sentence is not subject to any appeal.
he zips up his mouth and leaves the courtroom. politics is a dirty business.
I move my hand into position hoch and turn on the rain
it washes away the sins
I move my hand into position hoch and everyone falls to the ground
at which point the rain turns off
this goes on year after year after year after year
I have enough Ukrainian words for you to feed you until you get really sick
fattened
it’s a feeling of organs inside the body getting bigger and bigger and bigger until they burst platzen burst, platzen burst, platzen burst, like a nut under a hammer
a normal tool that has evolved from primitive forms
we used them when we were kids to get the brain-like nuts out of their hard skins
the trepanation of a nut
we may need them too now
it is raining again over the pines, over the stones, over the paths, over the whole world, which is narrowing to one point… which becomes the eye of the needle, through which only the chosen ones shall pass
those kissed by God or luck at night
when the stinking mouths sleep without dreams and their faithful dogs whine in anticipation of death about to come
the angels come to the chosen ones to close or open their eyes
the shutters open
wages
why would we need silver when we have aluminum?
the oval moon looks like an enameled photograph screwed onto a gray piece of marble
the greatest achievement in life is to be buried as a true Christian
within the church grounds. as if its fence will protect you from all the evil that will happen to you in the next world. a holy community of dead lying on consecrated ground. you can earn a piece of holy ground. this piece of a pie is shared by billions of people around the world. what are billions? you can’t even imagine a hundred human bodies lying in a row. you can’t count the thousands of corpses scattered here and there. what can you say about billions who are carrying the heavy burden of Christianity?
I think there are medicinal herbs in this forest – chamomile, thyme, St. John’s wort.
The hospital is located at the very end of the trail. there are whole thickets in which the traces of people, slowly overcoming this space step by step, moving their bodies through the streams of greenery bursting out of the ground, are lost
a person never thinks about how their body ends up in another space. how does a body, but not a person, end up where it does? is there an experience of co-presence between a person and what surrounds them at the moment when their body is being treated by a disease, at the moment when they are ready to run to the hospital screaming: Oh, my God, doctor, do something… I’m in pain!
who can predatorily satisfy this need, who dares to release them from suffering? disease does not choose a doctor, it only falls into certain hands that always act at their own discretion. «What an evil fate!» some may say, looking at the lights of the eyes in the darkness. «Not at all!» others will say. everything that happens has its ultimate goal. every train has a destination. a person has a starting point and a point at which their life curls up. perhaps it is the lens of the eye, or perhaps just a prescription written on a standard form with the stamp and seal of the institution that deals with such matters. everything happens lightning fast, simple and fast, as if it were meant to be.
do you hear a steam train whistling merrily in the distance?
even the pine trees can’t stop that sound.
the lemon light illuminates the rails. these two eyes pierce the darkness of the night. the pines along the track stand straight. they are on soldier’s duty to guard the train, which must arrive at its destination without losing its cargo along the way.
new arrivals pull into the station
a long row of perfectly painted green benches
a brown station building of a standard type with a waiting room, toilet, ticket office and a supervisor’s office. there is nothing special about the station: the same lazy dogs at the entrance, the same pavement with cigarette butts, spit and boot marks on it
there is nothing special about the station except that there is only one train that runs here and it is always on schedule. it arrives here full of passengers and always returns empty.
this situation is quite normal, the stomach must be full. after all, this is life, which is always fueled by someone’s death. and this normality has been automatized to perfection.
the doors of the carriage, slam!
the click of the bolt
the forest is silent
laughter is ringing from bush to bush
from tree to tree from tree to tree
through the flowers, which are looking at this miracle with delight, like people who are gathered in the square to watch fireworks
the eruption of laughter
Ha – Ha
«Hoot!» cried the owl and flew through the forest, breaking branches
you’d think I had nothing to do with them
as if I were an innocent bystander, watching from the distance of history.
but what about these cut-off pieces of space, perimeters along which a stinging yellow light is blazing, trying to snatch every single object to aim the weapons of its gaze at it! what about these kilometers of thorny weeds that the whole area is overgrown with? what can I say in my defense? just a few banal and insignificant examples from zoology. The angry black ants pounce on the rhinoceros beetle and quickly poison it with their venom. they devour it, savoring its black and shiny, almost knightly body. this time his heavy armor did not help him. a trivial example from the history of ant life, which cannot hide the irony that rushes ahead, leading this whole army in its charge. there is no hint of morality or ethics here. it can be left to Jesus Christ, who was never truly disappointed in anything or anyone, because he always looked at things soberly, even his exclamation «Eli Eli Lama Sabachthani?» is just a statement of fact that you don’t really believe until you find yourself in a dark rectangle with no way out. It is hard not to be tempted to fight. it is a life-and-death struggle. this is a case where everyone is a winner. this competition is unique in that the only ones who decided to give up the fight were those who were half a step ahead of us, they were simply disoriented in the darkness of the rectangle. they were the first to arrive at their destination and became spectators.
justice looks exactly like this, it equalizes everyone’s rights, from old grumpy grandfathers to babies. i think this part looks complete enough.
a person is measured in liters of blood
one person can always replenish their reserves at the expense of others, but throughout the history of mankind, incest has been considered a shameful phenomenon. not now, though
the childish fear of having a blood test taken, a needle piercing your ring finger is gradually receding and, surprisingly, the procedure is gradually becoming pleasant. growing up, a person becomes an anti-child. this axiom should be inscribed on the tablets of modernity. what a disgusting formulation, as disgusting as a waste pit full of used condoms and syringes.
I feel my helplessness shaken by the phenomenal explosions. a piece of iron flying through the sky, a truth that might seem like a hope of salvation to us all.
– Who won this time?
a black rectangle
the forest is silent
I’m counting
eins zwei drei vier fünf sechs sieben acht neun zehn elf zwölf
Every second person has to fall down and crawl to the ground
runter runter runter runter
the tension is subsiding
the leaves are falling
the forest is preparing for winter
the sun is shimmering through the trees
I have seen this landscape hundreds, thousands of times, it is familiar to me. I would recognize it anywhere because it has taken root in me with, grown through me, entangled all my internal organs.
I will take pictures of this landscape and sell them as postcards in a square in some big southern city, where it smells like the sea and seagulls shriek.
This will be the memory of my homeland, of its vastness and boundlessness, of its gentle nature, fertile land and hardworking people. unfortunately, the latter did not fit into the frame, so we can only look at the rows of pine trees, the paths overgrown with thorny bushes, a piece of blue sky and the fog that entangles the branches.
I will sell hundreds, thousands of photographs to worthless emigrants who will send letters to other emigrants, enclosing a postcard with all kinds of warm wishes. they will spread all over the world.
evening
the sun is falling somewhere in the sea
I’m remembering the rustling of the leaves
the rain of souls chasing away all the tourists from the square
one dirty tramp will snatch the photo from my hands and scream at me with all his might
doll
doll
doll!
* The words in italics are German words and are rendered thus to avoid possible confusion as some of them resemble English words with different meaning, with the sole exception of cargo, which was italicized by the writer, was originally Ukrainian and is now English. For example the titular doll means ‘great’, as in ‘Das war wohl nicht so doll’ (‘That wasn’t so great’).
Translated by Maksim Karpitski
Текст проиллюстрирован кадрами из фильмов Харуна Фароки «Отсрочка» (Aufschub, 2007), Марселя Ануна «Подлинный процесс Карла Эммануэля Юнга» (L’authentique procès de Carl-Emmanuel Jung, 1967), Клода Ланцмана «Шоа» (Shoah, 1985) и Маргерит Дюрас «Аврелия Штайнер (Ванкувер)» (Aurelia Steiner (Vancouver), 1979).