С некоторых пор он стал бояться смерти. Он ложился спать и боялся, что не проснётся. Сон – та же смерть, только внутри сна была ещё одна смерть – клубящаяся беззвёздная тьма. Она утомляла, опрокидывала в ещё один сон.
Утром он просыпался и выходил в сад. Бродил между деревьями, затем принимался подвязывать бобовые стебли. Когда солнце поднималось высоко и становилось жарко, он бросал тесёмки и прятался в тени под навесом.
Жара входила в сад. Деревья двоились в горячем воздухе. И это было хорошо. Иногда тишину нарушал запланированный ветер да сорвавшееся с ветки перезрелое яблоко. Бывало, что змея скользила в густой траве. Откуда здесь, в саду, взяться смерти? На этот вопрос он долгое время не находил ответа.
Когда он не прятался под навесом, то шёл прочь, в ольховый лесок, рядом с которым неспешно струился ручей. Влажный суглинок пачкал ладони. Зелёный сырой аромат листьев, прозрачный запах воды и сладкий дух земли. Здесь не мог родиться страх. Сюда не могла прийти смерть. Он спрашивал самого себя: откуда пришёл страх? И сам отвечал себе: это вздор, приляг, примни сочную траву, отдохни.
Ладони, судорожно сжавшись, вырвали из берега ком земли, размяли его, бездумно вылепили нечто продолговатое. Смерть? Он с досады отбросил от себя глинистый комок и ушёл.
Сегодня обходить дозором сад он не стал, а погрузился в созерцание. Мелкие, запланированные события: змей примял траву, у яблони облупилась кора, солнце выщербило камень садовой дорожки. Обыденность. Но у ручья было нечто новое. И это было необычно. И даже пугающе.
На зелёной щетине газона он увидел упавший со смоковницы плод. Тот сорвался вниз совсем недавно, так как солнце ещё блестело на молочайном соке излома. Падение незрелой смоквы не было прописано в плане мироздания. Он даже раздумывал внести в бытие элемент случайности, но внезапно осёкся и, оглянувшись по сторонам, просто проглотил, не жуя, зелёный инжирный плод.
Возле ручья из земли проросли кости. Тускло поблескивающие от влажности рёбра. Они ещё не сомкнулись в грудную клетку, но внутри их нечто дрожало и слегка шевелилось. Он забросал кости и куски плоти суглинком.
Суглинок, брошенный на кости, формировал какие-то мускульные мешки. Живое уже было цельным и завершённым. Белое тело лежало на берегу ручья, слегка испачкавшись в грязи и соке травы. То, что он после назовёт глазами, уже научилось пристальному взгляду.
Он не знал, что делать. Он сидел возле живого тела и размышлял о том, дарить ли ему речь. Собеседники ему были не нужны. В конце концов, он всегда мог поговорить с самим собой. И всё же он обратился к телу и сказал: «Теперь-то ты жив». После этой фразы живой как-то странно сжался, упёрся локтями в землю и произнёс свои первые слова: «И теперь я боюсь умереть».
Алексей Тютькин
З деяких пір він почав боятися смерті. Він лягав спати і боявся, що не прокинеться. Сон – та ж сама смерть, тільки всередині сну була ще одна смерть – беззоряна темрява, що клубочиться. Вона втомлювала, занурювала ще в один сон.
Вранці він прокидався і виходив у садок. Блукав між деревами, потім заходився підв’язувати бобові стебла. Коли сонце піднімалося високо і ставало спекотно, він кидав тасьми і ховався в тіні під навісом.
Спека входила до саду. Дерева двоїлися у гарячому повітрі. І це було добре. Іноді тишу порушував запланований вітер та перезріле яблуко, що зірвалося з гілки. Бувало, що змія шурхотіла у густій траві. Звідки тут, в саду, бути смерті? На це питання він довгий час не знаходив відповіді.
Коли він не ховався під навісом, то йшов геть, у вільховий лісок, поряд з яким неквапливо струменів потічок. Вологий суглинок бруднив долоні. Зелений сирий аромат листя, прозорий запах води та солодкий дух землі. Тут не міг народитись страх. Сюди не могла прийти смерть. Він питав себе: звідки з’явився страх? І сам відповідав собі: це нісенітниця, лягай, примни соковиту траву, відпочинь.
Судомно стиснувшись, долоні вирвали з берега шмат землі, розім’яли його, бездумно виліпили щось продовгувате. Смерть? Він з досади відкинув від себе глинисту грудку і пішов.
Сьогодні обходити дозором садок він не став, а поринув у споглядання. Дрібні, заплановані події: змій прим’яв траву, у яблуні облупилася кора, сонце вищербило камінь садової доріжки. Повсякденність. Але біля струмка було щось нове. І це було надзвичайне. І навіть страшне.
На зеленій щетині газону він побачив плід, що впав зі смоківниці. Той зірвався вниз зовсім недавно, бо сонце ще блищало на молочайному соку зламу. Падіння незрілої смокви не було прописано у плані світобудови. Він навіть роздумував внести в буття елемент випадковості, але раптово закляк і, озирнувшись на всі боки, просто проковтнув, не жуючи, зелений плід інжиру.
Біля струмка із землі проросли кістки. Тьмяно виблискували від вологості ребра. Вони ще не зімкнулися в грудну клітку, але в їхній середині щось тремтіло і злегка ворушилося. Він сховав кістки та шматки плоті у суглинку.
Суглинок, кинутий на кістки, формував якісь м’язові мішки. Живе вже було цілісним та завершеним. Біле тіло лежало на березі струмка, злегка забруднившись у багнюці й та в соку трави. Те, що він потім назве очима, вже навчилося пильного погляду.
Він не знав, що робити. Він сидів біля живого тіла і міркував про те, дарувати йому мову чи ні. Співрозмовники йому були ні до чого. Зрештою, він завжди міг поговорити із самим собою. І все ж він звернувся до тіла і сказав: «Тепер ти живий». Після цієї фрази живий якось дивно зіщулився, вперся ліктями в землю і промовив свої перші слова: «І тепер я боюся померти».
Олексій Тютькін
Заглавная иллюстрация – Сэнгай Гибон «Череп»
Автор дякує Владиславу Петренку за допомогу в перекладі