Кинуті напризволяще речі викликають у мене страх.
Angst
Наприклад ви заходите до кімнати а на порожньому столі лежить ніж. Він може зіграти з вами злий жарт.
Звичайний кухонний ніж, яким ви розрізаєте куряче філе або шинкуєте пекінську капусту. Банальна річ, на яку можна було б не звернути уваги, якби вона лежала деінде, а не просто на столі перед вами.
Інколи можна перетворитись на вбивцю, просто взявши до рук такий предмет. Це не ви робитесь вбивцею, ні, зовсім ні, це предмет робить вас душогубцем.
Зваба.
Самогубцю зваблює глибина висоти, а вбивцю випадкові речі. Коли я бачу перед собою таку річ, то відчуваю, як пітніють долоні. Від такої речі неможливо відвести погляд, вона захоплює мене повністю, і лише зусиллям волі я можу пройти повз стіл у кімнату, щоб перевдягнутися з вулиці. Я беру гамузом розкидані домашні речі та знімаю усе вуличне. Стає трохи легше, підступає втома, а разом з нею і момент розслаблення. Сьогодні я не став вбивцею. Мінус один день.
Готую вечерю, мию посуд, заварюю міцний чорний чай.
Крихти рефлексії змітаються зі столу прямо в смітник. Я більше не бачу себе зламаним у кількох місцях горбанем. Скоріше навпаки, мені пасує однострій, я беру зі стіни гвинтівку та іду виконувати свій обов’язок, який дуже схожий на вирок. Вирок це крок, який тобі допомагають зробити. Кожен раз шикуючись в шеренгу і дивлячись крізь вічко прицілу, я вбиваю горбаня, але він не помирає.
Дванадцять пострілів лунають одночасно.
Владислав Вадимович, Вадим Владиславович, Миколай Петрович, Петро Миколайович, Іван Степанович, Степан Іванович, Дмитро Григорович, Григорій Дмитрович, Леонід Теодосійович, Теодосій Леонідович, Зураб Костянтинович, Костянтин Зурабович.
Всього дванадцять людей, які ніколи не були знайомі між собою, тепер виходять із хати-мазанки на околиці великого міста.
Перший раз це завжди шок, потім звичка. Звички мов павутиння обплітають мене, створюють кокон, у якому тепло, тільки повітря мало. Повертаючись до дому, я лягаю в ліжко, вмикаю нічник і намагаюсь читати, але мене не збуджує Генрі Міллер, не надихає Керуак, лише Луї-Фердінан Селін задовольняє мою ненависть. Інколи я вчу німецькі слова, але вони завжди перекладаються на папір українськими. Нащо мені імпортна ненависть, у мене своєї два вагони стоїть на Південному вокзалі. Але чорт з ними, нехай грабують, нехай знімають пломби з вагонів, беруть мою ненависть і роздають усім бажаючим. Натовпу, який збирається тут кожен вечір. Все ж таки я маю свої домашні запаси. Ненависть лежить на поличках, сушиться на батареях, захована до комори. Якщо до мене прийде слідчий зі служби безпеки, то знайде у мене кілограми цього добра. Думаю, йому не сподобається така конкуренція. Засинаючи, я бачу поля всіяні вирвами між них іржавіє під дощем металобрухт. У вирвах якісь темні обгорілі тіла, їх пригасив дощ. Душа горіла так, що тіло згоріло. Нічого нового. Я перевдягаюсь у брудний одяг і лягаю на землю. Не видно зірок на небі. Геть нічого не видно.
Angst
Я прокинувся на ранок, щоб бути свідком усього того, що тут відбувалось, і пробудження моє було болісним. Голова була важка і всі м’язи задубіли від холоду.
Мені одразу когось захотілося вбити, але я нікого крім себе не знайшов. Доведеться писати мемуари. Але ліпше взагалі мовчати. Просто нічого нікому не говорити. Моя історія залишиться зі мною. І вона буде правдою, тою правдою про яку не скажуть люди, що живуть в маленькій кімнатці у хаті-мазанці, на краю великого міста.
На краю. Що я маю на увазі, коли говорю «край»? Край це не околиці, це окраєць, якщо ти відійдеш від хатинки на два метри, то впадеш в поле, чорне мов безодня.
В цій хаті ніколи не запалюють світла, в ній речі бережуть свою темряву. Порожні пляшки, торішні газети, брудний посуд. Скалки глечика провокують мене на вбивство, гострий трикутник в моїй руці перетворюється на зброю. Я мрію одного разу не повернутись до дому, а заснути тут в цій траншеї по горло у воді.
Зрадник! Зрадник! Зрадник!
Шепочуть мені речі в цій кімнаті. Я відчуваю їх осуд на моїй шкірі.
Але мені смішно. Я просто сміюся їм всім в обличчя. Жарти з ножем фатальні.
Ахахахахахахахаха!!!
Ааааааааааааааааааа!!!
Кричи не кричи все одно глухо. Глухе дерево порожнє. Порожня подорожня трава. Якийсь навіжений чоловік всю ніч ходив вздовж дороги. Сипав сніг висипав сіль. Зрештою тепер нічого більше не проростає і більше не виросте. Можливо лише діти мов овочі в землі.
– земля земля Богом нам дана!
Співають діточки на вулицях. Готуються до Різдва?
Вони зваблюють мене своїми тоненькими писклявими голосками, вони займають місце янголят. Кожен хлопчик і кожна дівчинка лише вичікує слушний момент, щоб дістати з кишені револьвер. Тому я повинен встигнути першим. Тільки-но я чую стукіт у двері, то не питаючи – хто там? я стріляю з гвинтівки, не враховуючи того факту, що двері в моїй квартирі броньовані.
Речі речі речі
Das ding
Вони можуть зробити мене грішником і святим. По ночах, коли не можу заснути, я слухаю як тремтить скло, як пульсує воно. Моє серце це скло.
Решітки на вікнах. Тоненька смужка сірого неба.
Колір їхніх облич був сірим.
Сірий орільський хліб який безкоштовно роздавали на розі Сталеливарників та Паровозної. Глевкий сірий хліб. Цього разу я не буду торкатися ножа, я буду жерти твоє тіло, як справжній канібал.
Шматочки глевкої святості я змочую у вині. Моя совість чиста мов щойно випрані штани.
Angst
Я серед дерев.
Я серед дерев.
Синій густий вечір наповзає на мене. Я не можу і не хочу далі. Скільки можна. Скільки болю. Скільки смерті. Я не можу і не хочу далі. Скільки смерті. Скільки болю. Синій густий вечір. Синій. Синій. Він проступає між гілок. Страх серед гілок. Колись в цьому лісі розстріляли сто тисяч військовополонених. Сто тисяч чоловіків в одностроях. Сто тисяч. На кожному дереві висів зрадник. Кожному дереву по зраднику! Я висів серед трупів. Я був там серед них. Вони питали мене – а коли нам дозволять повернутись до дому? Ну коли ж ми обіймемо своїх доньок та дружин? Зрештою мені нічого було їм відповісти.
Тут немає нічого особливого. Все дуже банально. Добрий син доброго батька. Кожен ранок він прокидається поруч з коханою жінкою, готує сніданок, проводжає сина до школи, працює в офісі в центрі міста, заробляє пристойні гроші, щоб мати дві машини, і приватний будиночок за містом. Він не ховається наче звір в лісі. Він впевнено крокує по життю. Його костюм йому надзвичайно пасує, він зручний і пошитий спеціально на замовлення. «Для пана Х…».
Ні пан Х, ні його новенький білосніжний костюм, не могли знати, що цеглина, яка лежала в саду, мала на них свої плани. Пані Y дратувала його цілий день своїми примхами, вона не могла вирішити куди саме хоче поїхати на вакації. А на останок повідомила чоловіку, що не збирається відвідувати літного батька в Каліфорнії.
Я не думаю, що вона розраховувала на сцену. Скоріше сцена розраховувала на них. Так і я зовсім не думав, що гвинтівка в моїх руках знала про мене більше ніж я сам про себе міг сказати.
Ні я не став вбивцею, я лише виконав свій обов’язок.
Обов’язок зв’язує нас кров’ю.
– Звідки взялося зло?
– Воно завжди тут було.
Булибульбульбулі – свинцеві кулі
Руки тремтять
я не зможу перевезти всіх своїх жертв через річку.
Там на іншому боці на них чекає справедливий і незалежний суд.
Суддя має прибути за п’ятнадцять хвилин.
Вже можна розслабитись і випити кави. Більше переправити на сьогодні не вдасться тож, нехай судять тих, хто є.
Встати! Суд іде!
Пси скаженіють. Виють. Доносять на мене. Підслуховують. Я не можу цього більше терпіти, я не можу. Голова! Голова болиииииить!
Бах бах бах
черепні коробки доволі крихкі.
Сором.
За вікном мжичка. Я не знаю куди себе подіти. Я по коліна в багнюці. Миршавенький, старий підсліпуватий суддя, схожий на хробака в яблуці. Я серед дерев серед дерев серед дерев.
І серця ніякого не стане, щоб пережити весь той жах, що я пережив у цей тривожний день. День коли крізь мене пройшло сто тисяч солдатських душ які голосно кричали Зрадник! Зрадник! Зрадник!
Бувають місця яких ти не можеш уникнути та події які не можуть з тобою не статися.
– Перед тим як відправитися на суд, хтось має виконати вирок, і я знаряддя в руках господа Бога!
Саме так сказав мені проповідник на площі ім. Рози Люксембург поки я чекав третій трамвай.
Хрустке, жорстке, пористе обличчя, обвітрені вуста. Пакети на ногах.
Дощ бомбардував землю довгих два тижні не залишивши на ній нічого живого.
Angst
К примеру вы заходите в комнату а на пустом столе лежит нож. Он может сыграть с вами злую шутку.
Обычный кухонный нож, которым вы разрезаете куриное филе или шинкуете пекинскую капусту. Банальная вещь, на которую можно было бы не обратить внимания, если бы она лежала где-нибудь, а не прямо на столе перед вами.
Иногда можно превратиться в убийцу, просто взяв в руки такой предмет. Это не вы становитесь убийцей, нет, вовсе нет, это предмет делает вас душегубом.
Соблазн.
Самоубийцу соблазняет глубина высоты, а убийцу случайные вещи. Когда я вижу перед собой такую вещь, то чувствую, как потеют ладони. От такой вещи невозможно оторвать взгляд, она подчиняет меня целиком, и только усилием воли я могу пройти мимо стола в комнату, чтобы переодеться, придя с улицы. Я беру неряшливо разбросанные домашние вещи и снимаю всё уличное. Становится немного легче, подступает усталость, а вместе с ней и момент расслабления. Сегодня я не стал убийцей. Минус один день.
Готовлю ужин, мою посуду, завариваю крепкий чёрный чай.
Крошки рефлексии сметаются со стола прямо в помойное ведро. Я больше не вижу себя сломанным в нескольких местах горбуном. Скорее наоборот, мне к лицу военная форма, я снимаю со стены винтовку и иду выполнять свой долг, который слишком похож на приговор. Приговор это шаг, который тебе помогают сделать. Каждый раз выстраиваясь в шеренгу и глядя сквозь глазок прицела, я убиваю горбуна, но он не умирает.
Двенадцать выстрелов раздаются одновременно.
Владислав Вадимович, Вадим Владиславович, Николай Петрович, Петр Николаевич, Иван Степанович, Степан Иванович, Дмитрий Григорьевич, Григорий Дмитриевич, Леонид Феодосиевич, Феодосий Леонидович, Зураб Константинович, Константин Зурабович.
Всего двенадцать человек, которые никогда не были знакомы друг с другом, теперь выходят из дома-мазанки на окраине большого города.
Первый раз это всегда шок, затем привычка. Привычки как паутина опутывают меня, создают кокон, в котором тепло, только мало воздуха. Возвращаясь домой, я ложусь в постель, включаю ночник и стараюсь читать, но меня не возбуждает Генри Миллер, не вдохновляет Керуак, только Луи-Фердинанд Селин удовлетворяет мою ненависть. Иногда я учу немецкие слова, но они всегда переводятся на бумагу украинскими словами. Зачем мне импортная ненависть, у меня своей два вагона стоит на Южном вокзале. Но чёрт с ними, пусть грабят, пусть срывают пломбы с вагонов, берут мою ненависть и раздают всем желающим. Толпе, которая собирается здесь каждый вечер. У меня всё-таки есть свои домашние запасы. Ненависть лежит на полочках, сушится на батареях, спрятана в кладовку. Если ко мне придёт следователь из службы безопасности, то найдёт у меня килограммы этого добра. Думаю, ему не понравится подобная конкуренция. Засыпая, я вижу поля усеянные воронками между ними ржавеет под дождём металлолом. В воронках какие-то тёмные обгоревшие тела, их загасил дождь. Душа горела так, что тело сгорело. Ничего нового. Я одеваюсь в грязную одежду и ложусь на землю. Не видно звёзд на небе. Ни черта не видно.
Angst
Я проснулся утром, чтобы быть свидетелем всего происходящего, и пробуждение моё было болезненным. Голова отяжелела и все мышцы одеревенели от холода.
Мне сразу захотелось убить кого-нибудь, но я никого кроме себя не нашел. Придётся писать мемуары. Но лучше вообще молчать. Просто ничего никому не говорить. Моя история останется со мной. И она будет правдой, той правдой, о которой не скажут люди, живущие в маленькой комнатке в хате-мазанке, на краю большого города.
На краю. Что я имею в виду, когда говорю «край»? Край это не околица, это горбушка, если ты отойдёшь от домишки на два метра, то упадёшь в поле, чёрное как бездна.
В этом доме никогда не зажигают света, в нём вещи берегут свою тьму. Пустые бутылки, прошлогодние газеты, грязная посуда. Осколки кувшина провоцируют меня на убийство, острый треугольник в моей руке превращается в оружие. Я мечтаю однажды не вернуться домой, а уснуть здесь в этой траншее по горло в воде.
Предатель! Предатель! Предатель!
Шепчут мне вещи в этой комнате. Я чувствую их осуждение на моей коже.
Но мне смешно. Я просто смеюсь им всем в лицо. Шутки с ножом фатальны.
Ахахахахахахахаха!!!
Ааааааааааааааааааа!!!
Кричи не кричи всё равно глухо. Глухое дерево пусто. Пустая придорожная трава. Какой-то сбрендивший человек всю ночь ходил вдоль дороги. Сыпал снег высыпал соль. В конце концов теперь ничего больше не прорастает и больше не вырастет. Может быть только дети как овощи в земле.
– земля земля Богом нам дана!
Поют детишки на улицах. Готовятся к Рождеству?
Они соблазняют меня своими тоненькими писклявыми голосками, они занимают место ангелочков. Каждый мальчик и каждая девочка выжидают подходящего момента, чтобы достать из кармана револьвер. Поэтому я должен успеть первым. Всего лишь заслышав стук в дверь, не спрашивая – кто там? я стреляю из винтовки, не считаясь с тем фактом, что дверь в моей квартире бронированная.
Вещи вещи вещи
Das ding
Они могут сделать меня грешником и святым. По ночам, когда не могу заснуть, я слушаю, как дрожит стекло, как пульсирует оно. Мое сердце это стекло.
Решётки на окнах. Тоненькая полоска серого неба.
Цвет их лиц был серым.
Серый орельский хлеб который бесплатно раздавали на углу Сталелитейщиков и Паровозной. Непропеченный серый хлеб. В этот раз я не буду прикасаться к ножу, я буду жрать твоё тело, как настоящий каннибал.
Кусочки непропеченной святости я макаю в вино. Моя совесть чиста как только что выстиранные штаны.
Angst
Я среди деревьев.
Я среди деревьев.
Синий густой вечер наползает на меня. Я не могу и не хочу дальше. Сколько можно. Сколько боли. Сколько смерти. Я не могу и не хочу дальше. Сколько смерти. Сколько боли. Синий густой вечер. Синий. Синий. Он проступает между ветвями. Страх среди ветвей. Когда-то в этом лесу было расстреляно сто тысяч военнопленных. Сто тысяч мужчин в военной форме. Сто тысяч. На каждом дереве висел предатель. Каждому дереву по предателю! Я висел среди трупов. Я был среди них. Они спрашивали меня – а когда нам разрешат вернуться домой? Ну когда же мы обнимем своих дочерей и жен? В конце концов мне нечего было ответить.
Здесь нет ничего особенного. Всё очень банально. Добрый сын доброго отца. Каждое утро он просыпается рядом с любимой женой, готовит завтрак, провожает сына в школу, работает в офисе в центре города, зарабатывает приличные деньги, чтобы иметь две машины и частный домик за городом. Он не скрывается как зверь в лесу. Он уверенно шагает по жизни. Его костюм очень ему к лицу, он удобный и сшит специально на заказ. «Для господина Х…».
Ни господин Х, ни его новенький белоснежный костюм не могли знать, что кирпич, лежавший в саду, имел на них свои планы. Госпожа Y раздражала его целый день своими прихотями, она не могла решить, куда именно хочет уехать на каникулы. А напоследок сообщила мужу, что не собирается посещать пожилого отца в Калифорнии.
Я не думаю, что она рассчитывала на сцену. Скорее, сцена рассчитывала на них. Так и я совершенно не думал, что винтовка в моих руках знала обо мне больше, чем я сам о себе мог сказать.
Нет я не стал убийцей, я всего лишь исполнил свой долг.
Долг связывает нас кровью.
– Откуда взялось зло?
– Оно всегда здесь было.
Былибульбульбули – свинцовые пули
Руки дрожат
я не смогу перевезти всех своих жертв через реку.
Там на другой стороне их ждёт справедливый и независимый суд.
Судья должен прибыть через четверть часа.
Можно расслабиться и выпить кофе. Сегодня больше переправить не удастся, пусть судят тех, кто есть.
Встать! Суд идёт!
Псы стервенеют. Воют. Доносят на меня. Подслушивают. Я не могу больше этого терпеть, я не могу. Голова! Голова болиииииит!
Бах бах бах
черепные коробки довольно хрупкие.
Стыд.
За окном моросит. Я не знаю куда себя девать. Я по колено в грязи. Плюгавенький, старый подслеповатый судья, похожий на червяка в яблоке. Я среди деревьев среди деревьев среди деревьев.
И сердца никакого не хватит, чтобы пережить весь ужас, который я пережил в этот тревожный день. День когда сквозь меня прошло сто тысяч солдатских душ громко кричавших Предатель! Предатель! Предатель!
Бывают места которых ты не можешь избежать и события которые не могут с тобой не произойти.
– Перед тем, как отправиться на суд, кто-то должен исполнить приговор, и я орудие в руках господа Бога!
Так сказал мне проповедник на площади им. Розы Люксембург пока я ждал третий трамвай.
Ломкое, жёсткое, пористое лицо, обветренные губы. Пакеты на ногах.
Дождь бомбардировал землю долгих две недели не оставив на ней ничего живого.
Перевод: Алексей Тютькин
Текст проиллюстрирован кадрами из фильмов Геральда Каргля «Страх» (Angst, 1983) и Жан-Люка Годара «Карабинеры» (Les Carabiniers, 1963).