***
Склад: цукор, какао терте, какао масло, молоко сухе незбиране, сироватка молочна суха солодка, молочний жир, молоко сухе знежирене, емульгатори (лецитин соняшниковий, Е476), ароматизатор. Без ГМО.
Харчова цінність в 100 г продукту:
- білків – 5,2 г
- жирів – 62,6 г
- вуглеводів – 27,9 г
Енергетична цінність: 525 ккал
Маса нетто: 90 г
Рушники, сорочки, намиста. Пагорби за селом. Зелене літо поступово вкривається пилом. Я іду від дому до школи, вона досить далеко, в кількох кілометрах. Школа там, за річкою з крутими берегами. Вони схожі на боки моєї тітки Олесі; її пишні груди здіймаються над водою двома каменями, на яких можна сидіти, а можна пірнати у воду. Літо, задуха, я не хочу іти до школи, пахне свіжоскошеною травою та коров’ячим лайном. Там мене чекає математика, один, два, три, 1, 2, 3, ступені, рівняння. Я не можу зосередити свою увагу. Одна корова, дві корови, три корови. На пасовиську багато корів, у кожної з них своє ім’я: Мотря, Одарка, Дарина. Я не можу пригадати їх всіх, лише їх сумирні вологі очі, які беззмістовно дивляться і не впізнають мене доти, поки я не вдарю одну з них палицею. Цього року вони дуже худі і майже не дають молока. Сліпні дзижчать злі. Їх цілі грона звисають на обличчях корів. «Господи, помилуй!», – каже мама, але Господь не чує її молитов і одна корова помирає. Мінус один. Популяція корів до осені буде дорівнювати нулю. Мама посилала мене до школи із якоюсь примарною надією на те, що я чогось-таки навчусь і, як то кажуть, вийду в люди. Але більш за все мені подобалась дорога до школи. Ідучи стежкою, я міг розгледіти кострубаті будиночки, схожі на зморшкуваті торішні червиві гриби. В них живуть усі знайомі люди. Орест Петрович намагався займатися бджільництвом, але кожен рік його шалено жалили бджоли, і часто його і без того кругле обличчя ставало вдвічі більшим. Його син поїхав за кордон на заробітки і десь пропав. Кажуть, що там він став великим начальником на консервному заводі десь в Польщі. Багато хто думає, що як такий самий завод побудують в нашому селі, то добі бідності настане кінець.
Я до пуття не міг зрозуміти, як так стається, що ціла корова поміщається в таку невелику банку. Дивна трансформація. Я мріяв про мільйони таких банок, адже їсти мені доводилося не щодня. Зазвичай мама давала мені шматок хліба і тарілку пшеничної каші. Але я хотів м’яса, справжнього м’яса – деякі з нашого класу ласували ним чи не щодня. Скажімо, Микита Омельченко. Його батько охороняв якісь склади і часто приносив тушковане м’ясо. Більшість учнів йому заздрили і у деяких був план побити цього бовдура за школою. Одного разу Петро та Данило Черемшини, два бугаї з паралельного класу, зустріли його після шостого уроку. Зрештою, до лікарні треба їхати два повних дні в місто, але батько не пожалів ні часу ні грошей для сина. А цих двох більше ніхто не бачив, хтось каже, їх перевели до іншої школи, а хтось, що їх батьки забрали до Польщі. Ніхто не ставив зайвих запитань, адже Іван Омельченко був щедрою і доброю людиною, він знався з директором нашої школи, Кирилом Степановичем. Справу було вирішено, і про цей прикрий випадок більше ніхто не згадував.
Польща! Це країна, про яку у нас говорили так, наче там був справжнісінький рай. Гроші там сипалися з неба, їжа росла на деревах, а людям не доводилося гарувати на полях. Я потай мріяв, що ми з мамою опинимося там якомога скоріше. Адже там на нас чекає батько і купа солодощів, які ростуть на деревах. Я не вірив вчителю історії та географії Михайлу Леонідовичу, який, вдягаючи на свій горбатий ніс окуляри, повторював нам абзаци з підручника. Він був старим, нудним і нецікавим. Про Польщу говорив мало, а здебільшого сякався в білу хустку, адже його мучив хронічний нежить. Зрештою, його звільнили за станом здоров’я, і він теж зник з нашого села. Урок пройшов як завжди, ніхто нічого не помітив. Уляна розповідала про нові чоботи, Микита хизувався поїздкою до Баварії, Оленка точила олівці. Я стріляв в Миколу папірцями, зробивши зброю із стрижня ручки. Було весело.
На наступний день у нас був інший вчитель, якого запросили з міста. Це був молодий чоловік із блідим обличчям і правильною міською вимовою. Він був аж занадто правильний, тому довго в нашій школі він не затримався. А потім була реформа освіти і нам зовсім перестали викладати історію та географію, замінивши їх на уроки німецької мови. Головними словами для нас стали «gehorsam», що означає послух, та «arbeit», що означає праця. Німецьку нам викладав сторож, який пильнував резервуари з водою на залізничній станції неподалік. У нього були величезні, грубі руки, кожен палець був товщим за інший, і неясно, як він тримав в руках ручку. З його уроків ми знали тільки ці два слова – «gehorsam» та «arbeit», і те, що з ним жартувати не можна. Особливо неможна було запізнюватися на перший урок: тоді він викликав до дошки і шалено кричав «Zieh deine Hose aus! Idiot!». Доводилося знімати штани, і він лупцював нас лінійкою. Інколи попарно. На його уроках була ідеальна тиша. Навіть було чутно його смердюче дихання і скрип підлоги в коридорі.
Скрип снігу за вікном.
Неочікувано настала зима. Вона висмоктала всі барви літа, розчинивши все в білому. Мама знову хворіє, її лихоманить вже третю добу. ЇЇ повне обличчя змарніло. До нас приходить в гості тільки вчитель німецької. Довго дивиться на мене злим поглядом і питає, чи зробив я уроки. Доводиться брехати, що зробив. Під його важким поглядом гнуться дерева. Я дерево, яке не хоче бути поміченим. Тоді він дістає пасок і кричить, щоб я йому не брехав, бо брехня противна Господу Богу нашому! А він теж не стерпить брехні.
Я пісяю кров’ю.
Мама померла в четвер або п’ятницю. ЇЇ на санчатах відвезли на ріку і скинули в полонку, бо сил і бажання копати могилу ні у кого не знайшлося.
Стадами. Рядами. Ішли. Куди? І самі не знали…
Ми залишились разом, в старій і холодній хаті мов в холодному трупі старого чоловіка, який лежить на столі вже кілька сотень років.
Всі його внутрішні органи були замінені на механізми.
Гвинтики шурупи гайки труби шестерінки поліетилен скловата мікросхеми: мені страшно торкнутися хоча б чогось.
Жодна сила не могла б мене зрушити з місця.
Я майже приріс до свого маленького стільчика, у якому я вбачав сенс та зміст свого життя: він нагадував мені про матір.
Рушники, сорочки, намиста.
Я люблю спостерігати, як повільно витікає сонячний мед на білий простір неба. Молоко.
Липень липне до рук. Я не можу відмити руки.
Сірий пил осідає на вустах.
Труби димлять.
Порох.
Хрипить день. Горло болить зранку. Я не буду більше тікати. Я можу лише витекти із шлунку, мов машинне масло.
Думки – димові завіси. Голод – найбільш чиста думка.
Чистота. В Карпатах багато чистих річок, в яких можна купатися. В наших містах багато чистих вулиць. Багато чистих людей. Їм начищають щіткою взуття, перуть одіж в хімчистках, продають парфуми в магазині. Вони слухають, хорошу нову музику, гарно вдягаються, навчаються, вони роблять багато хороших справ і помирають із чистою совістю.
вона як сніг за моїм вікном
біла – біла
я сидів на вулиці і дивився на день і не відчував дня
я сидів на вулиці і дивився на ніч і не відчував її
я чекав поки вчитель німецької піде геть
але на ранок прийшли німці
і принесли мило та шоколад.
***
Состав: сахар, какао тёртое, какао масло, молоко сухое цельное, сыворотка молочная сухая сладкая, молочный жир, молоко сухое обезжиренное, эмульгаторы (лецитин подсолнечный, Е476), ароматизатор. Без ГМО.
Пищевая ценность в 100 г продукта:
- белков – 5,2 г
- жиров – 62,6 г
- углеводов – 27,9 г
Энергетическая ценность: 525 ккал
Масса нетто: 90 г
Полотенца, рубашки, ожерелья. Холмы за селом. Зелёное лето постепенно покрывается пылью. Я иду из дому в школу, она довольно далеко, в нескольких километрах. Школа там, за рекой с крутыми берегами. Они похожи на бока моей тётки Олеси; её пышная грудь вздымается над водой двумя камнями, на которых можно сидеть, а можно нырять в воду. Лето, духота, я не хочу идти в школу, пахнет свежескошенной травой и коровьим дерьмом. Там меня ждёт математика, один, два, три, 1, 2, 3, степени, уравнения. Я не могу сосредоточить своё внимание. Одна корова, две коровы, три коровы. На пастбище много коров, у каждой – своё имя: Мотря, Одарка, Дарына. Я не могу вспомнить всех, только их смирные влажные глаза, которые бессмысленно смотрят и не узнают меня, пока я не ударю одну из них палкой. В этом году они очень худые и почти не дают молока. Слепни жужжат злые. Целые их гроздья свисают с коровьих лиц. «Господи, помилуй!» – говорит мама, но Господь не слышит её молитв и одна корова умирает. Минус один. Популяция коров к осени будет равна нулю. Мама отправляла меня в школу с какой-то призрачной надеждой на то, что я чему-нибудь научусь и, как говорится, выйду в люди. Но больше всего мне нравилась дорога в школу. Идя по тропинке, я мог разглядеть скособоченные домишки, похожие на морщинистые прошлогодние червивые грибы. В них живут знакомые мне люди. Орест Петрович пытался заниматься пчеловодством, но каждый год его остервенело жалили пчелы, и поэтому его и без того круглое лицо становилось вдвое больше. Его сын уехал за границу на заработки и где-то пропал. Говорят, что он стал большим начальником на консервном заводе где-то в Польше. Многие думают, что если такой же завод построят в нашем селе, то бедности придёт конец.
Я толком не мог понять, как так происходит, что целая корова помещается в такую небольшую банку. Удивительная трансформация. Я мечтал о миллионах таких банок, ведь есть мне доводилось не каждый день. Обычно мама давала мне кусок хлеба и тарелку пшеничной каши. Но я хотел мяса, настоящего мяса – некоторые из нашего класса лакомились им чуть ли не ежедневно. Например, Никита Омельченко. Его отец охранял какие-то склады и часто приносил тушёное мясо. Большинство учеников ему завидовали, и у некоторых созрел план избить этого болвана за школой. Однажды Пётр и Данило Черемшины, два бугая из параллельного класса, встретили его после шестого урока. В итоге, в городскую больницу нужно ехать два полных дня, но отец не пожалел для сына ни времени, ни денег. А этих двоих больше никто не видел, кто-то говорит, что их перевели в другую школу, а кто-то, что родители забрали их в Польшу. Никто не задавал лишних вопросов, ведь Иван Омельченко был щедрым и добрым человеком, он был знакомцем директора нашей школы, Кирилла Степановича. Дело было решено, и об этом досадном случае больше никто не упоминал.
Польша! Это страна, о которой у нас говорили так, словно там был всамделишный рай. Деньги там сыпались с неба, еда росла на деревьях, а людям не приходилось вкалывать на полях. Я тайком мечтал, что мы с мамой окажемся там как можно скорее. Ведь там нас ждёт отец и куча сладостей, растущих на деревьях. Я не верил учителю истории и географии Михаилу Леонидовичу, который, надевая на свой горбатый нос очки, повторял нам абзацы из учебника. Он был старым, нудным и неинтересным. О Польше говорил мало, а только то и делал, что сморкался в белый платок, ведь его мучил хронический насморк. В конце концов, его уволили по состоянию здоровья, и он тоже скрылся из нашего села. Урок прошёл как обычно, никто ничего не заметил. Ульяна рассказывала о новых сапогах, Никита хвастался поездкой в Баварию, Леночка точила карандаши. Я стрелял в Кольку бумажками, сделав оружие из стержня ручки. Было весело.
На следующий день у нас был другой учитель, приглашённый из города. Это был молодой человек с бледным лицом и правильным городским произношением. Он был слишком правильный, поэтому долго в нашей школе он не задержался. А потом случилась реформа образования, и нам вовсе перестали преподавать историю и географию, заменив их уроками немецкого языка. Главными словами для нас стали «gehorsam», что означает послушание, и «arbeit», что означает труд. Немецкий нам преподавал сторож, который следил за резервуарами с водой на близлежащей железнодорожной станции. У него были огромные, грубые руки, каждый палец был толще другого, и непонятно, как он держал в руках ручку. Из его уроков мы узнали только эти два слова – «gehorsam» и «arbeit», и то, что с ним шутить нельзя. Особенно нельзя было опаздывать на первый урок: тогда он вызвал к доске и безумно кричал «Zieh deine Hose aus! Idiot!». Приходилось снимать штаны, и он бил нас линейкой. Иногда двоих за раз. На его уроках была безупречная тишина. Даже было слышно его зловонное дыхание и скрип пола в коридоре.
Скрип снега за окном.
Неожиданно наступила зима. Она высосала все краски лета, растворив всё в белом. Мама снова болеет, её лихорадит уже третьи сутки. Её полное лицо осунулось. К нам приходит в гости только учитель немецкого. Долго смотрит на меня злым взглядом и спрашивает, сделал ли я уроки. Приходится врать, что сделал. Под его тяжёлым взглядом гнутся деревья. Я дерево, которое не хочет быть замеченным. Тогда он достаёт ремень и кричит, чтобы я ему не лгал, потому что ложь противна Господу Богу нашему! А он тоже не стерпит лжи.
Я писаю кровью.
Мама скончалась в четверг или пятницу. Её на санках отвезли к реке и сбросили в прорубь, потому что сил и желания копать могилу ни у кого не нашлось.
Стадами. Шеренгами. Шли. Куда? И сами не знали…
Мы остались вместе, в старой и холодной хате, словно в холодном трупе старика, который лежит на столе уже несколько сотен лет.
Все его внутренние органы были заменены механизмами.
Винтики шурупы гайки трубы шестеренки полиэтилен стекловата микросхемы: мне страшно коснуться хотя бы чего-нибудь.
Никакая сила не могла бы сдвинуть меня с места.
Я почти прирос к своему маленькому стульчику, в котором я видел смысл и содержание своей жизни: он напоминал мне о матери.
Полотенца, рубашки, ожерелья.
Я люблю наблюдать, как медленно вытекает солнечный мёд на белое пространство неба. Молоко.
Июль липнет к рукам. Я не могу отмыть руки.
Серая пыль оседает на губах.
Трубы дымят.
Пыль.
Хрипит день. Горло болит по утрам. Я не буду больше убегать. Я могу только вытекать из желудка, словно машинное масло.
Мысли – дымовые завесы. Голод – самая чистая мысль.
Чистота. В Карпатах много чистых рек, в которых можно купаться. В наших городах много чистых улиц. Много чистых людей. Им начищают щёткой обувь, стирают одежду в химчистках, продают парфюмы в магазине. Они слушают, хорошую новую музыку, красиво одеваются, учатся, делают много хороших дел и умирают с чистой совестью.
она как снег за моим окном
белая – белая
я сидел на улице и смотрел на день и не чувствовал дня
я сидел на улице и смотрел на ночь и не чувствовал её
я ждал пока учитель немецкого уйдёт прочь
но утром пришли немцы
и принесли мыло и шоколад.
Перевод: Алексей Тютькин
Текст проиллюстрирован кадрами из фильмов Джилло Понтекорво «Капо» (Kapò, 1960), Леонтине Саган и Карла Фрёлиха «Девушки в униформе» (Mädchen in Uniform, 1931) и Лилианы Кавани «Ночной портье» (Il portiere di notte, 1974).