Йозеф Гайдн – видатний австрійський композитор, твори якого припали до душі німецькій нації.
Ліворуч від мене сидить чоловік в хорошому англійському костюмі.
Раковина людського вуха схожа на грамофонну трубу. Я не можу розгледіти всередині неї нічого, окрім темряви. Ця темрява нічим не відрізняється від тієї, яка заповнювала собою прогалину між двома сирими стінами. Що це? Прихисток або полон? Я не думав про це, я взагалі ні про що не думав. Відсутність думок – також темрява. В ній з’являється лише два слова: хліб та вода (brot und wasser). Можливо, саме з них виростають усі інші. Усі ці родючі ниви і поля моєї Батьківщини (vaterland) народжують слова, про які мені довелося почути зовсім нещодавно: рід (das geblüt), батько (vater), країна (land). «Що все це для тебе значить, хлопчику?», – якось спитав у мене бакалійник. Я не знав, що йому відповісти, мої слова застрягають в горлі мов шматок хліба, не вистачає тільки води. Крихти слів, якісь неясні уривки, «ба ба ба ть к о» вимовити неможливо. Я знав одну темну і неясну фігуру, яка з’являлась кожен вечір у дверях моєї кімнати. Воно приносило мені воду та хліб, хліб та воду.
Замкнене коло днів.
Я маю бути вдячним (dankbarkeit) – це слово я запам’ятав на все життя. Кожен зустрічний бакалійник говорив мені: «Ти маєш бути вдячним». Коли мене лупцювали діти на центральній ринковій площі, вони кричали: «dankbarkeit! dankbarkeit! dankbarkeit!». Коли мене схопив поліцейський і притиснув до стіни, я теж почув від нього це загадкове «dankbarkeit!». І можливо саме в цей момент в мені нарешті прокинулась повага до порядку. Але це почуття було ще зовсім кволим, таким само кволим, як і моє тіло. Я ніяк не міг зрозуміти, як саме керувати своїми ногами: вони були мов покручені гілки висохлого дерева. Я боявся зламатися від надмірної напруги. Це було настільки жахливо, що одного разу я втратив свідомість прямо посеред площі, і якийсь чоловік вкрав мої чоботи. Один добрий черевань підібрав мене з вулиці. Тривалий час він був для мене просто черевом, яке впевнено просувалося між стін нашого міста. Стіни! Я тільки завдяки їх відсутності зрозумів, що існує якийсь простір.
Розуміння – прозріння.
Хтось ножем прорізав отвори у моїх очах, і я вперше побачив світло. Це було дуже боляче. Я не стерпів і заплакав. «Плакати заборонено» – було написано на вході до кірхи, в яку мене привів черевань. Готичні літери загрозливо гострі, наче лезо ножа.
Чорна чорна чорна земля, якою вмивав мене пастир, перш ніж я отримав своє перше причастя. Ave Maria! Ave Caesar!
Мене віднесли до доктора. Він зробив огляд, постукав молоточком по кістках, порахував пульс, жовтими пальцями розліпив повіки. Відсахнувшись, він похитав головою і щось пробурмотів латиною.
Очі – дзеркала, завішені чорним.
Він міг би взяти скальпель і прорізати кілька світлих ліній на цій дошці, але його зав’язав у вузол страх. Страх діє як отрута, він діє паралітично. Концентрат страху можна змішувати з рідиною. Наприклад, служка приносить вам ранковий чай, додавши до нього кілька крапель прозорої рідини. Вже через кілька годин на діловій зустрічі в банку ви відчуваєте, як бриж проходить всім тілом, як у вас пітніють долоні, і поступово ви не можете поворухнутися. Страх повністю заволодів вашим тілом і, сидячи у вишуканому кріслі, слухаючи миршавого чоловічка в пенсне, який бубонить вам про кредити та готівку, ви відчуваєте як пітніє спина, як поволі вона дерев’яніє, вам не вистачає повітря і ви просите відчинити кватирку. Не завадить трохи свіжого повітря. Чорні кола з’являються перед очима, і ви вже погано розумієте свого співрозмовника: останнє, що пам’ятаєте, так це як маленькі карлики-горбані водять вашою рукою по листу паперу. Ви підписуєте якийсь документ, а потім вони беруть вас під руки і виводять на вулицю, залишаючи лежати на лавці і потроху приходити до тями.
Так от, доктор! Ви ж бачили, як тут пробігали горбаті карлики. Вони шукають саме Вас!
Вузлики варикозу охопили увесь цей давній будинок, переданий під лікарню.
Черевань забрав мене додому, вимив у теплій воді та поклав на ліжко.
Коли служки розійшлися по своїх кімнатах, коли черевань, випивши коньяку, ліг спати, коли бургомістрова старша дочка дочитала книжку, до мене прийшов рудий жид і зіграв на сопілці, намагаючись приспати мою пильність. Я знаю, що йому служать карлики-горбані, вони заберуть мене із собою.
Зрештою, на ранок я знайшов під подушкою зламану сопілку. Пан, помираючи, залишив мені цей спадок.
На ранок прийшла Дора, сіла в крісло, що стояло навпроти ліжка і націлила на мене свій погляд. Я знов відчув усю темноту і глибину цього горла. Вона стріляла словами: ми [ідемо] в [ліс] чи [ви] [підете] з [нами?!]. Кожен раз мені вдавалося уникнути влучання. Я був достатньо спритним до того моменту, поки вона не прошепотіла своїми густими червоними губами: «я вас кохаю, Каспаре…».
Це було майже неможливо пережити! Черево про щось здогадувався… але робив вигляд, що нічого не відбувається. Він думав, що все саме по собі владнається, дивився на все це як на дитячу забавку. В цьому віці він також переживав щось подібне, він палко закохався у Берту, яка могла проковтнути його. О, це була досвідчена жінка! Вона оволодівала чоловіками швидко і безболісно, робила з них (над) чоловіків. Кожен, хто опинявся з нею в ліжку, відчував себе справжнім героєм, що пробивається крізь германські ліси. Вона занурювала їх в себе, мовби провадила ініціацію на великий похід за священним Граалем.
Тому він дивився на все, що відбувалося, як на сімейну традицію, якій вже тисячоліття.
Я не міг відмовити Дорі, бо не мав ні фізичних ні душевних сил, щоб пручатися цьому виверженню вогню та метала. Вона завагітніла з першого разу, і тепер в її темному животі оселилась якась істота. В животі темно і страшно, воно хоче вирватися на повітря, але йому не дають цього зробити: ще не настав час. Живіт росте, перетворюючись на черево. Тепер вони з череванем удвох ходять містом. Два черева гуляють містом, чи це не нарис комедії?
Вона вдягає кремове широке плаття, більше не фарбує губи в червоне: тепер вони знекровлено прозорі. Вона відчуває якісь зміни в тілі, але не може їх пояснити. Високе чоло перетинає зморшка. Більше вона не заходить в мою кімнату, вона читає «Доктор Фаустус» Томаса Манна. Але запізно, моя люба, ми вже згаяли час, все відбулося. Ти хочеш, щоб я послухав, що там у тебе в череві. Я прикладаю вухо до живота і чую, як скулить неясна мені істота, як шкребе вона нігтями по стінах, чую її хрипкувате нерівне дихання.
Я трохи боюся Дору, випадково вона може зламати мені шию. Моя шия крихка і, думаю, що зовсім не призначена для її важезних металевих рук. Хто б міг мене звільнити від неї?
Напруга зростає кожен день, от-от і все в цьому домі вибухне.
Дора стає все нервовішою, вона зовсім кинула читання. Тепер вона палить книжками грубку, яка стоїть у вітальні. Інколи я не бачу її цілими днями. Лежачі в ліжку, я намагаюсь пригадати свою біографію, але все намарно.
Вальс у Булонському лісі? Угорська мова? Германське завоювання Європи? Повз мене проходять тільки знаки запитання, зреагувати на які не можу жодним чином. Поволі мені стає просто байдуже. Мене переводять з кімнати в кімнату, де вчать основам німецької мови, німецької етики і, зрештою, німецького духу. З останнім у мене завжди було кепсько, адже не всі мої сердечні клапани працюють в правильному ритмі. Інколи на сходах я починаю задихатися і майже втрачаю свідомість. На мене дивляться бронзові янголи, вигнуті м’які стільчики, два великоформатних портрети хазяїна і хазяйки дому. Падіння завжди стає предметом судочинства. Часто минуле стає суддею теперішнього. В нашому випадку я не зміг дістати німецький буквар з верхньої полиці і, не втримавшись на драбині, впав на стіл. Там стояли фужери і бокали, які були приготовані для пана бургомістра, його дочок, зятів та кількох графів, які були гостями дому.
Зрештою, порізи були неглибокими, але крові було достатньо, щоб Марія-Луїза втратила свідомість, побачивши мене в такому складному положенні. Мене відвели до лікаря і перев’язали рани. Він порадив мені бути обережнішим, витягаючи кілька середнього розміру шматочків скла із лівої руки.
Наступного ранку мій камердинер виводить мене на прогулянку до саду. В цьому саду вирощують особливі троянди бурштинового кольору. Сьогодні над маєтком і прилеглими територіями сіра зона. Освіжаючий дрібний дощ приводить мене до тями. Я починаю розрізняти об’єкти: ось лавка, ось доріжка, там подалі – рядок лип. Камердинер відкриває парасолю і бере мене під руку. Ми повільно рухаємось вздовж алеї. Цей підступний чоловік вирішив спитати у мене таблицю множення. Я сказав, що скрижалі забув вдома. Він тільки усміхнувся і сказав, що все розкаже пану. Потім він спитав мене, які я бачу кольори і дістав картки, на яких були зображені тільки чорні прямокутники. Це був гарний камердинер. Шкода, що прізвище його було Вайсман, через це його повісили на задньому дворі стайні одного спекотного літнього дня, коли на небі не було жодної хмаринки.
Але я вже ніколи про це не дізнаюсь. Куди поділася його парасоля?
Марія-Луїза втратила свідомість ще одного разу. А саме, коли в двері живота постукали, і Дора закричала трубним голосом. Покликали повитуху, і та прийшла з кухлем чистої води та рушником. Вимивши руки, вона взялася за пологи так, наче це була найбанальніша річ в житті.
Буденність усієї цієї вистави зволожувала очі усіх мешканців нашого міста, панянки повиходили на вулиці з квітами, пани поштиво зняли капелюхи і тримали їх біля грудей. Навіть хлопці, що товклися на задніх дворів шинків, пороззявляли роти на всю цю процесію.
Чуєте?! Як б’ють литаври, і виграють тромбони, марш марш марш, святковий марш іде рівним строєм! І моя Дора попереду всіх! Вона флагман, вона капітан, вона салютує сонцю!
І коли сонце було в зеніті, я відчув як земля трясеться під ногами і зрозумів, що народження відбулось. Я народився неочікувано для себе разом з цим глибоким звуком, що розірвав світову плевру.
Мій перший крик пролетів над долиною Рейну.
«Дядько Крупп знає свою справу», – сказав мені офіцер, який проходив повз. Цікаво, скільки євро він витрачає на перукаря? Адже він був ідеально поголений. Справжній der Nord.
Парку більше немає, в ньому розмістили шпиталь для офіцерів. Зелений стенд, на якому наклеєна реклама симфонічного концерту: давали Гайдна. І я вирішив піти до філармонії.
дитя Європи
ламана лінія викривлених ніг та рук
дитя Європи
народилося в світовому шлунку
пане в англійському костюмі!
я кричу у ваше вухо мов у мегафон
а ви чуєте лише виття сирен
які літають над землею виштовхуючи із себе страх, який шириться землею.
Einigkeit und Recht und Freiheit
für das deutsche Vaterland!
Danach lasst uns alle streben
brüderlich mit Herz und Hand!
Einigkeit und Recht und Freiheit
sind des Glückes Unterpfand!
Blüh im Glanze dieses Glückes,
blühe, deutsches Vaterland!
Blüh im Glanze dieses Glückes,
blühe, deutsches Vaterland!
Владислав Петренко
Йозеф Гайдн – выдающийся австрийский композитор, произведения которого пришлись по душе немецкой нации.
Слева от меня сидит мужчина в добротном английском костюме.
Раковина человеческого уха схожа с граммофонной трубой. Я не могу разглядеть внутри неё ничего, кроме тьмы. Эта тьма ничем не отличается от той, что заполняла собой пробел меж двумя сырыми стенами. Что это? Убежище или плен? Я не думал об этом, я вообще ни о чём не думал. Отсутствие мыслей – тоже тьма. В ней появляется всего два слова: хлеб и вода (brot und wasser). Возможно, именно из них вырастают все остальные. Все эти плодородные нивы и поля моей Родины (vaterland) рождают слова, о которых мне пришлось услышать совсем недавно: род (das geblüt), отец (vater), страна (land). «Что всё это значит для тебя, мальчик?» – как-то спросил у меня бакалейщик. Я не знал, что ему ответить, мои слова застревают в горле как кусок хлеба, не хватает только воды. Крошки слов, какие-то неясные отрывки, «о о о те ц» вымолвить невозможно. Я знал одну тёмную и неясную фигуру, появлявшуюся каждый вечер в дверях моей комнаты. Оно приносило мне воду и хлеб, хлеб и воду.
Замкнутый круг дней.
Я должен быть благодарным (dankbarkeit) – это слово я запомнил на всю жизнь. Каждый повстречавшийся мне бакалейщик говорил мне: «Ты должен быть благодарен». Когда меня били дети на центральной рыночной площади, они кричали: «dankbarkeit! dankbarkeit! dankbarkeit!». Когда полицейский схватил меня и прижал к стене, я тоже услышал от него загадочное «dankbarkeit!». И, может быть, именно в этот момент во мне наконец-то проснулось уважение к порядку. Но это чувство было ещё совсем хилым, таким же хилым, как и моё тело. Я никак не мог понять, как именно управлять своими ногами: они были как скрученные ветки высохшего дерева. Я боялся сломаться от чрезмерного напряжения. Это было столь ужасно, что однажды я потерял сознание прямо посреди площади, и какой-то мужчина украл мои сапоги. Один добрый пузан подобрал меня на улице. Долгое время он был для меня просто пузом, уверенно раздвигавшим стены нашего города. Стены! Я только благодаря их отсутствию понял, что существует какое-то пространство.
Понимание – прозрение.
Кто-то ножом прорезал отверстия в моих глазах, и я впервые увидел свет. Это было очень больно. Я не вытерпел и заплакал. «Плакать запрещено» – было написано на входе в кирху, в которую меня привёл пузан. Готические буквы угрожающе остры, как лезвие ножа.
Чёрная чёрная чёрная земля, которой умывал меня пастырь, прежде чем я получил своё первое причастие. Ave Maria! Ave Caesar!
Меня отнесли к доктору. Он провёл осмотр, постучал молоточком по костям, сосчитал пульс, жёлтыми пальцами разлепил веки. Отшатнувшись, он покачал головой и что-то пробормотал на латыни.
Глаза – зеркала, занавешенные чёрным.
Он мог бы взять скальпель и прорезать несколько светлых линий на этой доске, но его завязал в узел страх. Страх действует как яд, он действует парализующе. Концентрат страха можно смешивать с жидкостью. Например, служанка приносит вам утренний чай, добавив к нему несколько капель прозрачной жидкости. Уже через несколько часов на деловой встрече в банке вы чувствуете, как рябь пробегает по всему телу, как у вас потеют ладони, и постепенно вы не можете пошевелиться. Страх полностью завладел вашим телом и, сидя в изысканном кресле, слушая тщедушного человечка в пенсне, который бубнит вам о кредитах и наличных, вы чувствуете как потеет спина, как медленно она деревенеет, вам не хватает воздуха и вы просите открыть форточку. Не помешает чуть-чуть свежего воздуха. Чёрные круги появляются перед глазами, и вы уже плохо понимаете своего собеседника: последнее, что вы помните, как маленькие карлики-горбуны водят вашей рукой по бумажному листу. Вы подписываете какой-то документ, а затем они берут вас под руки и выводят на улицу, оставляя лежать на скамейке и понемногу приходить в себя.
Так вот, доктор! Вы же видели, как здесь пробегали горбатые карлики. Они ищут именно вас!
Узелки варикоза охватили весь этот старый дом, отданный под больницу.
Пузан забрал меня домой, вымыл в тёплой воде и положил на кровать.
Когда слуги разошлись по своим комнатам, когда пузо, выпив коньяка, лёг спать, когда старшая дочь бургомистра дочитала книгу, ко мне пришел рыжий еврей и сыграл на свирели, пытаясь усыпить мою бдительность. Я знаю, что ему служат карлики-горбуны, они заберут меня с собой.
В конце концов, я нашёл под подушкой сломанную свирель. Пан, умирая, оставил мне это наследство.
Утром пришла Дора, села в кресло, стоящее напротив кровати и нацелила на меня свой взгляд. Я снова почувствовал всю темноту и глубину этого горла. Она стреляла словами: мы [идём] в [лес] или [вы] [пойдёте] с [нами?!]. Каждый раз мне удавалось избежать попадания. Я был достаточно ловок до того момента, пока она не прошептала своими густыми красными губами: «я вас люблю, Каспар…».
Это было почти невозможно пережить! Пузо о чём-то догадывался… но делал вид, что ничего не происходит. Он думал, что всё само собой устроится, смотрел на всё это как на детскую забаву. В этом возрасте он также переживал нечто подобное, он страстно влюбился в Берту, которая могла проглотить его. О, это была опытная женщина! Она овладевала мужчинами быстро и безболезненно, делала из них (сверх) мужчин. Каждый, кто оказывался с ней в постели, чувствовал себя настоящим героем, пробивающимся сквозь германские леса. Она погружала их в себя, словно вдохновляла на великий поход за священным Граалем.
Поэтому он смотрел на всё происходящее как на семейную традицию, насчитывающую уже тысячу лет.
Я не мог отказать Доре, потому что не имел ни физических, ни душевных сил, чтобы сопротивляться этому извержению огня и металла. Она забеременела с первого раза, и теперь в её тёмном животе поселилось какое-то существо. В животе темно и страшно, оно хочет вырваться на воздух, но ему не дают этого сделать: ещё не время. Живот растёт, превращаясь в пузо. Теперь они с пузаном вдвоём ходят по городу. Два пуза гуляют по городу, это ли не набросок комедии?
Она надевает кремовое широкое платье, больше не красит губы в красное: теперь они обескровлено-прозрачны. Она чувствует какие-то изменения в теле, но не может их объяснить. Высокий лоб пересекает морщина. Больше она не заходит в мою комнату, она читает «Доктора Фаустуса» Томаса Манна. Но поздно, моя дорогая, мы уже упустили время, всё случилось. Ты хочешь, чтобы я послушал, что там у тебя в пузе. Я прикладываю ухо к животу и слышу, как скулит неведомое мне существо, как скребёт оно ногтями по стенам, слышу его хрипловатое неровное дыхание.
Я немного боюсь Дору, случайно она может сломать мне шею. Моя шея хрупкая и, думаю, совсем не предназначена для её тяжеленных металлических рук. Кто бы мог меня освободить от неё?
Напряжение растёт каждый день, вот-вот и всё в этом доме взорвётся.
Дора становится всё нервнее, она напрочь забросила чтение. Теперь она топит книгами печурку, стоящую в гостиной. Иногда я не вижу её дни напролёт. Лёжа в постели, я стараюсь вспомнить свою биографию, но все напрасно.
Вальс в Булонском лесу? Венгерский язык? Германское завоевание Европы? Мимо меня проходят только вопросительные знаки, среагировать на которые не могу никоим образом. Постепенно мне становится просто безразлично. Меня переводят из комнаты в комнату, где учат основам немецкого языка, немецкой этики и, в конце концов, немецкого духа. С последним у меня всегда было неважно, ведь не все мои сердечные клапаны работают в правильном ритме. Иногда на лестнице я начинаю задыхаться и почти теряю сознание. На меня смотрят бронзовые ангелы, изогнутые мягкие стульчики, два крупноформатных портрета хозяина и хозяйки дома. Падение всегда становится предметом судопроизводства. Часто прошлое становится судьёй дня сегодняшнего. В нашем случае я не смог достать немецкий букварь с верхней полки и, не удержавшись на лесенке, упал на стол. Там стояли фужеры и бокалы, приготовленные для господина бургомистра, его дочерей, зятьёв и нескольких графов, которые были гостями дома.
Что ж, порезы были неглубокими, но крови было предостаточно, чтобы Мария-Луиза потеряла сознание, увидев меня в таком сложном положении. Меня отвели к врачу и перевязали раны. Он посоветовал мне быть осторожнее, извлекая несколько среднего размера кусочков стекла из левой руки.
На следующее утро мой камердинер выводит меня на прогулку в сад. В этом саду выращивают особые розы янтарного цвета. Сегодня над имением и прилегающими территориями серая зона. Освежающий мелкий дождь приводит меня в чувство. Я начинаю различать объекты: вот скамейка, вот дорожка, там поодаль – ряд лип. Камердинер открывает зонт и берёт меня под руку. Мы медленно двигаемся вдоль аллеи. Этот коварный мужчина решил спросить у меня таблицу умножения. Я сказал, что скрижали забыл дома. Он только усмехнулся и сказал, что всё расскажет господину. Затем он спросил меня, какие я вижу цвета и достал карточки, на которых были изображены только чёрные прямоугольники. Это был хороший камердинер. Жаль, что фамилия его была Вайсман, поэтому однажды его повесили на заднем дворе конюшни жарким летним днём, когда на небе не было ни единого облачка.
Но я уже никогда об этом не узнаю. Куда подевался его зонт?
Мария-Луиза упала в обморок снова. А именно, когда в дверь живота постучались, и Дора закричала трубным голосом. Позвали повитуху, и та пришла с кружкой чистой воды и полотенцем. Вымыв руки, она принялась за роды так, словно это была самая банальная вещь в жизни.
Обыденность всего этого спектакля увлажняла глаза всех жителей нашего города, барышни вышли на улицы с цветами, господа почтенно сняли шляпы и держали их у груди. Даже парни, толкавшиеся на задних дворах кабаков, разинули рты на всю эту процессию.
Слышите?! Как бьют литавры, и играют тромбоны, марш марш марш, праздничный марш идёт ровным строем! И моя Дора впереди всех! Она флагман, она капитан, она салютует солнцу!
И когда солнце было в зените, я почувствовал, как земля трясётся под ногами и понял, что рождение произошло. Я родился неожиданно для себя вместе с этим глубоким звуком, разорвавшим мировую плевру.
Мой первый крик пролетел над долиной Рейна.
«Дядя Крупп знает своё дело», – сказал мне мимо проходящий офицер. Интересно, сколько евро он тратит на парикмахера? Он ведь был идеально выбрит. Настоящий der Nord.
Парка больше нет, в нём разместили госпиталь для офицеров. Зелёный стенд, на котором наклеена реклама симфонического концерта: давали Гайдна. И я решил пойти в филармонию.
дитя Европы
ломаная линия искривлённых ног и рук
дитя Европы
родилось в мировом желудке
господин в английском костюме!
я кричу в ваше ухо как в мегафон
а вы слышите только вой сирен
которые летают над землёй выталкивая из себя страх, который распространяется по земле.
Einigkeit und Recht und Freiheit
für das deutsche Vaterland!
Danach lasst uns alle streben
brüderlich mit Herz und Hand!
Einigkeit und Recht und Freiheit
sind des Glückes Unterpfand!
Blüh im Glanze dieses Glückes,
blühe, deutsches Vaterland!
Blüh im Glanze dieses Glückes,
blühe, deutsches Vaterland!
Владислав Петренко
Перевод: Алексей Тютькин