Ожидать прилёта бомбы или ракеты – всё равно что ожидать смерти. Воет сирена воздушной тревоги, приглашая ждать. Ракетный удар может не случиться, бомбы упадут в соседнем районе, сирена смолкнет, а ожидание смерти останется. Обычную жизнь так не проживают, каждый час, минуту и мгновение помня о смерти. Возможность смерти перманентна. Человек, не думая о смерти, просто длится. Человек-линия. Мысль о смерти надсекает жизнь, превращая её в отрезок. За ним ещё один. И ещё. Человек стирает в себе жизнь, чертит себя пунктиром.
Смерть, которая нагло вторгается в жизнь, это всегда смерть других. В неё смотришься, как в зеркало. Видишь себя мёртвого. Это шокирует. Но любой несмертельный шок уплощается, стихает и успокаивается. Во время воздушной войны, когда каждый день или даже несколько раз на дню видишь людей, убитых взрывом ракеты или бомбы, уже некогда шокироваться. Смерть других людей уже не примериваешь на себя, а просто не снимаешь это траурное одеяние. Шóки наслаиваются друг на друга, человек-линия жизни становится человеком-линией смерти.
Чувственное и мыслимое почти забывается, так как анестезия смерти очень сильна. Пунктирная линия смерти прерывается белыми пробелами жизни: лишь секунду чувствуешь себя живым, увидев ребёнка в коляске, горячий цветок мака, запутавшийся в сорной траве, синий просвет между плотными облаками. Ожидание смерти равно забвению жизни. Приходится прилагать много усилий, чтобы не умереть, будучи живым.
«»Если бы мы были живы…» – «Но ведь мы живы!» – «Вы – да, но расспрашиваете вы меня с чем-то в вас не живым, и оно ищет во мне нечто, что не может больше жить. И это – это мука; это тоска»» (Морис Бланшо. «Ожидание забвение»).
Нечто настоящее начинается тогда, когда «я» можно отстранить от «я», сделать его «ты», другим. Нужно написать автобиографию другого. Морис Бланшо, пережив свою несостоявшуюся казнь в 1944 году, пишет полстолетия спустя в «рассказе» / récit «Мгновение моей смерти»: «Вспоминаю, как одному молодому человеку – ещё молодому человеку – помешала умереть сама смерть – и, быть может, необоснованное заблуждение». Нацисты не смогли его расстрелять, и он остался. «Словно смерть вне его могла отныне только натыкаться на смерть в нём. «Я живой. Нет, ты мёртв»». Молодой человек остаётся то ли мёртвый, то ли живой, то ли не мёртвый, то ли не живой. Жак Деррида в 1998 году написал об этом récit книгу «Остаётся Морис Бланшо».
Призрак существует так же, как и человек внутри забвения жизни. Отличие лишь в том, что призрак не прилагает усилий, чтобы оставаться существовать, будучи мёртвым. Впрочем, статус призрака неведом: то ли мёртвый, то ли живой, то ли не мёртвый, то ли не живой. Немного понять природу призрака можно, если заменить кота в приснопамятном опыте Шрёдингера на человека. Пока не открываешь дверку стального сейфа, в котором заперт человек, нельзя сказать, как он там себя чувствует. Он и жив, и мёртв одновременно. А, может быть, ни жив и ни мёртв. И вообще есть ли он там, за дверью, когда наблюдатель стоит перед ней?
Призрак – это всегда остаток. Когда Жак Деррида в интервью «Кайе дю синема» заявляет, что «Призрак свидетельствует о том, что исчезло без следа», а затем, в своём восхитительном стиле, нагромождает следы, он упускает то, что свидетельство призрака о том, что исчезло бесследно, и есть остаток – пепел, оставшийся лёгкой взвесью на фильтровальной бумаге реального.
Сценарий – Алексей Тютькин
Видеоэссе – Максим Селезнёв
Чекати на приліт бомби або ракети – все одно що чекати смерті. Виє сирена повітряної тривоги, запрошуючи чекати. Ракетний удар може не статися, бомби впадуть у сусідньому районі, сирена замовкне, а очікування смерті залишиться. Звичайне життя так не проживають, щогодини, хвилини й миті пам’ятаючи про смерть. Можливість смерті перманентна. Людина, не думаючи про смерть, просто триває. Людина-лінія. Думка про смерть надсікає життя, перетворюючи її на відрізок. За ним ще один. І ще. Людина стирає у собі життя, креслить себе пунктиром.
Смерть, яка нахабно вторгається у життя, це завжди смерть інших. В неї дивишся, як у дзеркало. Бачиш себе мертвого. Це шокує. Але будь-який несмертельний шок сплощується, стихає та заспокоюється. Під час повітряної війни, коли щодня чи навіть кілька разів на день бачиш людей, вбитих вибухом ракети чи бомби, вже ніколи шокуватись. Смерть інших людей уже не приміряєш на себе, а просто не знімаєш це жалобне вбрання. Шоки нашаровуються, людина-лінія життя стає людиною-лінією смерті.
Чуттєве і мислиме майже забуваються, оскільки анестезія смерті дуже сильна. Пунктирна лінія смерті переривається білими пробілами життя: лише секунду почуваєшся живим, побачивши дитину в колясці, гарячу квітку маку, що заплуталася в бур’яні, синій просвіт між щільними хмарами. Очікування смерті дорівнює забуттю життя. Доводиться докладати багато зусиль, щоб не померти живим.
«»Якби ми були живі…» – «Але ж ми живі!» – «Ви – так, але розпитуєте ви мене з чимось у вас не живим, і воно шукає в мені щось, що не може більше жити. І це – це мука; це туга»» (Моріс Бланшо. «Очікування забуття» ).
Щось справжнє починається тоді, коли «я» можна відсторонити від «я», зробити його «ти», іншим. Потрібно написати автобіографію іншого. В 1944 році Моріс Бланшо, переживши свою страту, що не відбулася, пише через півстоліття в «оповіданні» / récit «Мить моєї смерті»: «Згадую, як одній молодій людині – ще молодій людині – завадила померти сама смерть – і, можливо, необґрунтована омана». Нацисти не змогли його розстріляти, і він лишився. «Наче смерть поза ним могла відтепер тільки натикатися на смерть у ньому. «Я живий. Ні, ти мертвий»». Молода людина залишається чи то мертва, чи то жива, чи то не мертва, чи то не жива. Жак Дерріда в 1998 році написав про цей récit книгу «Залишається Моріс Бланшо».
Привид існує так само, як і людина всередині забуття життя. Відмінність лише в тому, що привид не докладає зусиль, щоб залишатися існувати, будучи мертвим. Втім, статус привиду невідомий: чи то мертвий, чи то живий, чи то не мертвий, чи то не живий. Трохи зрозуміти природу привиду можна, якщо у вікопомному досвіді Шредінгера замінити кота на людину. Поки не відчиняєш дверцята сталевого сейфа, в якому замкнено людину, не можна сказати, як він там себе почуває. Він і живий, і мертвий одночасно. А, можливо, не живий і не мертвий. І взагалі чи є він там, за дверима, коли спостерігач стоїть перед ними?
Привид – це завжди залишок. Коли Жак Дерріда в інтерв’ю «Кайє дю сінема» заявляє, що «Привид свідчить про те, що зникло без сліду», а потім, у своєму чудовому стилі, нагромаджує сліди, він упускає те, що свідчення привиду про те, що зникло безвісти, і є залишок – попіл, що легкою суспензією осів на фільтрувальному папері реального.
Сценарій – Олексій Тютькін
Відеоесе – Максим Селезньов
The Infinite Moment of My Death
Waiting for the arrival of a bomb or missile is like waiting for death. An air raid siren wails, inviting you to wait. The missile attack may not happen, the bombs will fall in the neighboring area, the siren will stop, but waiting for death will remain. Everyday life is not lived like that, every hour, minute and moment remembering death. The possibility of death is permanent. Man, not thinking about death, just lasts. Line man. The thought of death splits life, turning it into a segment. Then there is another one. And another. A person erases life in himself, draws himself with a dotted line.
The death that crudely invades life is always the death of others. You look into it like in a mirror. You see yourself dead. This is shocking. But any non-fatal shock flattens and quietens down. During an air war, when every day or even several times a day you see people killed by a missile or bomb explosion, there is no time to be shocked. You no longer try to imagine the death of other people, but simply do not take off this mourning garb. The shocks are layered on top of each other, the life-line-man becomes the death-line-man.
The sensual and conceivable are almost forgotten, since the anesthesia of death is very strong. The dotted line of death is interrupted by white gaps of life: for only a second you feel alive when you see a child in a stroller, a hot poppy flower entangled in weeds, a blue gap between dense clouds. The waiting for death is equal to the oblivion of life. You have to make a lot of effort not to die, being alive.
“If we were alive…” – “But we are alive!” – “You are, but you question me with something that is not alive in you and that seeks out something in me that cannot live any longer. That is cause for suffering, that is anguish”. (Blanchot, Awaiting Oblivion)
Something real begins when the “I” can be removed from the “I”, to make it “thee”, the other. You need to write the other’s autobiography. Maurice Blanchot, having survived his failed execution in 1944, writes half a century later in the “story” / récit “The Instant Moment of My Death”: “I remember a young man – a man still young —prevented from dying by death itself – and perhaps an error of injustice”. The Nazis were unable to shoot him, and he remained. “As if the death outside of him could only henceforth collide with the death in him. “I am alive. No, you are dead”. The young man remains either dead or alive, or not dead, or not alive. Jacques Derrida wrote a book about this story in 1998, the book called “Demeure, Maurice Blanchot”.
A ghost exists just like a person inside the oblivion of life. The only difference is that the ghost makes no effort to remain in existence while dead. However, the status of the ghost is unknown: either dead, or alive, or not dead, or not alive. You can understand a little about the nature of a ghost if you replace the cat in Schrödinger’s memorable experiment with a person. Until you open the door of a steel safe in which a person is locked, you cannot tell how he feels there. He is both alive and dead at the same time. Or maybe neither alive nor dead. Anyway, is he there at all, behind the door, when the observer is standing in front of it?
A ghost is always a remnant. When Jacques Derrida, in an interview with Cahiers du Cinema, declares that “The ghost bears witness to what has vanished without a trace” and then, in his delightful style, piles up traces, he overlooks that the ghost’s evidence of what has vanished without a trace in itself a trace – ashes, remaining a light suspension on the filter paper of the real.
Перевод – Максим Селезнёв, Максим Карпицкий